Соціальної мімікрії київ 2004




Скачать 16,09 Kb.
НазваниеСоціальної мімікрії київ 2004
страница14/26
Дата03.02.2016
Размер16,09 Kb.
ТипДокументы
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   26
, на нашу думку, слід кваліфікувати як спосіб маніпулювання людьми, коли його суб’єкти, використовуючи хитрість та могутність розуму, імітуючи менеджмент, вигадують та запроваджують у життя деструктивні та дисфункціональні для суспільства і держави моделі економічної та фінансової діяльності з метою реалізації своїх індивідуалістичних або корпоративно-егоїстичних інтересів .

Прикладом псевдоменеджменту в економічній сфері став процес роздержавлення та приватизації, який здійснювався неначебто для кожного українця, а в дійсності носив напівлегальний характер, у результаті чого практично 80 % засобів виробництва опинилося в руках усього 10 % населення, а 90 % населення стали власниками підприємств, що збанкрутували; доведені до банкрутства вони були своїми ж керівниками, які керувалися прагненням викупити підприємства за мізерну ціну, наприклад, текстильний комбінат у м. Суми було викуплено всього за 32 тис. гривень, хоча його фактична вартість у сотні разів перевищувала цю суму [3, 192]. Фінансовий псевдоменеджмент виявлявся і продовжує виявлятися у створенні так званих “фінансових пірамід”, які з’являлися під виглядом страхових та трастових компаній. Доречно зауважимо, що подібні псевдоменеджеріальні технології не тільки знехтували таким загальнолюдським імперативом як справедливість при розподілі народної власності, накопичувану десятками років працею мільйонів радянських людей, але й зруйнували всю структуру продуктивних сил країни, відновити яку найближчим часом практично неможливо. При чому ці технології нанесли і продовжують наносити незворотні моральні збитки тим соціальним групам і прошаркам населення, які через певні причини (вік, соціально-професійний чи особистісно-психологічний стан), стали не тільки аутсайдерами приватизації, але й знедоленими і ошуканими тими (партійно-чиновницькою номенклатурою), кому найбільше довіряли.

Псевдопідприємництво - це, на наш погляд, такий різновид соціальної мімікрії, за якого ініціативні ділки під машкарою продуктивного та інноваційного бізнесу запроваджують у сферу організаційно-виробничих відносин застарілі технології, а споживачам пропонують низькопробну, неякісну продукцію та послуги, що гальмують розвиток цивілізаційного ринку і завдають збитків іншим людям, групам, суспільству в цілому. Серед “персоніфікаторів власності” (цей термін використовують українські соціологи для характеристики підприємців у праці “Підприємець України: ескізи до соціального портрета” [2]) є чимало справді талановитих бізнесменів та підприємців, які, реалізуючи свою підприємницьку ініціативу, об’єктивно приносять користь суспільству, упроваджуючи в економічну сферу елементи лідерства і новаторства шляхом виробництва нових благ та покращення якості товаропродукції, відкриття і опанування нових ринків, проведення реорганізації і створення промислових організацій нового типу. Такі функції, на думку Й.Шумпетера, і повинна реалізовувати підприємницька діяльність [4,199]. Проте становлення капіталістичних відносин на уламках командно-адміністративної системи не просто уможливлює, а створює найсприятливіші умови для різного ґатунку ділків та аферистів, які, імітуючи підприємництво, насправді здійснювали “дику” капіталізацію країни. Фахівці Інституту соціології НАН України стверджують, що аналіз здійснення економічних реформ в Україні не залишає сумніву в тому, що “архітектори перебудови” та “демократи-реформатори”, які їх змінили, не тільки ігнорували досвід світової цивілізації в цьому напрямку, але й “шляхом від супротивного” стимулювали “дике” підприємництво та “дику” капіталізацію країни” [2, 21]. Достатньо згадати десятки тисяч квазіпідприємств для відмивання тіньових капіталів, подвійну бухгалтерію на приватних підприємствах, приховане безробіття, привілейоване оподаткування під виглядом благодійної діяльності - усе це прояви мімікрійної підприємницької діяльності, що за своїм змістом та кінцевою метою немає нічого спільного зі справжнім підприємництвом, яке в західній економічній соціології ототожнюється з виробництвом нових товарів і послуг або покращенням їх якості, уведенням інноваційних технологій, творчим пошуком “нових комбінацій” господарювання.

Квазіпідприємства – це такі мімікрійні ринкові структури, які створюються не для продуктивної виробничої чи посередницької діяльності, а для відмивання “брудних грошей”. Існуючи формально як приватне чи колективне підприємство, подібні структури насправді не займаються ніякою виробничо-посередницькою діяльністю, а лише імітують підприємництво. Невипадково Президент України Л.Кучма, зустрічаючись з представниками держдепартаменту фінансового моніторингу Міністерства фінансів України у липні 2003 р., боротьбу з відмиванням „брудних” грошей назвав питанням національної безпеки [5].

Імітаційна приватизація – це процес привласнення більшої частини державного майна окремими групами колишньої партійно-командної та представниками мафіозно-кланових структур під гаслами “справедливого перерозподілу загальнонародної власності”. Сьогодні вже ні у кого немає сумнівів стосовно того, що в Україні в період становлення ринкових відносин відбулася здичавіла приватизація, яка призвела, “по суті, до розпорошення капіталу, появи замість власників-виробників мільйонів жебраків” [6, 33]. Деформаційно-імітаційний характер роздержавлення та приватизації усвідомили і посадовці вищих владних рівнів. Радник Президента України А. Гальчинський визнав, що власність в Україні перерозподілено значною мірою віртуально, з багатьма стратегічними прорахунками і помилками: “Суспільство і передусім владні структури ще достатньою не усвідомили всієї глибини (а головне – небезпеки) деформацій відносин власності на попередньому етапі приватизації” [7, 8]. Безумовно, імітаційну приватизацію можна вважати дисфункціонально-деструктивною мімікрією для держави в цілому, адже відбувався процес несправедливого перерозподілу національного багатства, який мав відбуватися в результаті конституційно затвердженого права на приватну власність, а “здичавілого” загарбання загальнонародного багатства окремими структурами, що майже повністю порушило соціально-економічну структуру країни, зруйнувало її національний потенціал. У той же час для нових власників, які мали велику вигоду від привласнення багатства, така мімікрійна приватизація носила функціонально-конструктивний характер. Адже “більшість з них збила свої капітали майже водночас, вмить ставши розпорядниками величезних активів. Вони стали монополістами, які отримали надприбутки” [6, 31] і почали відбудовувати свою олігархічну імперію капіталізму. Ті ж соціальні групи, що залишилися аутсайдерами приватизаційних процесів, були вимушені, не сприймаючи такий хід привласнення, усе ж таки адаптуватися до імітаційної приватизації шляхом функціонально-деструктивної мімікрії-захисту. За висновками фахівців Інституту соціології НАН України, значна частина населення не сприйняла приватизацію в тих її формах, що склалася в Україні. Так, скажімо, у 1992 р. кількість респондентів, які виступали проти приватизації великих підприємств, становила 31,6%, а в 2001 р. їх кількість зросла до 52,2% [6, 34]. Збільшення у півтора рази кількості тих респондентів, що виступають проти приватизації, на наш погляд, пов’язується не стільки зі ставленням їх до самої приватизації, скільки до того, якими шляхами і засобами вона відбувається в нашій країні. Адже більшість працівників стають або спостерігачами неймовірного збагачення реальних власників, або фіктивними (віртуальними) власниками акцій, дивіденди від яких знову ж таки отримують не вони, а реальні власники. Такий стан не тільки гальмує процес ринкових реформ, але й призводить до крайньої поляризації соціально-професійних і соціально-статусних груп за рівнями доходів, а також посилює соціальну напругу та протестні настрої в суспільстві.

Отже, здійснення в економічній сфері імітаційних приватизаційних процесів, а також створення і функціонування різного роду псевдопродуктивних форм економічної діяльності під виглядом нових ринкових форм господарювання ми розглядаємо як мімікрію-гараздування, яка скоріше носила дисфункціонально-деструктивний характер у процесі формування ринкових відносин.

Соціальна мімікрія є не менш поширеним явищем і в політичному житті будь-якого суспільства: і відносно стабільного, і трансформаційно рухомого, і кризового, і тоталітарного, і демократичного. Адже політична сфера завжди була, є і буде ареною боротьби за владу, її завоювання та утримання, що потребує і гнучкості розуму, і сили волі, і хитрощів, і багато інших якостей і рис. Підтвердженням цього є думка спікера парламенту України, професора В.Литвина, який в інтерв’ю газеті “Столичные новости», на запитання: “Чи часто у Вас буває, що в душі Ви не згодні з тим , що говорите?” відповів так: “На жаль, часто. Приходиться обніматися з людьми, які, знаю, за спиною говорять зовсім інше. Такі ось ритуали. Іноді треба змовчати, а іноді – сказати” [8, 3]. Отож, наш погляд, бути політиком, не будучи мімікрактом, неможливо: там, де збігаються інтереси представників еліти, там починається хитра і гнучка гра за завоювання найбільш привілейованої позиції в ієрархічній структурі влади. Згадаймо теорію циркуляції правлячої еліти В.Парето, суть якої полягає в тому, що еліта змінюється по колу за засобами реалізації влади: спочатку при владі “леви”, які досягають влади шляхом примусу і насильства, згодом – “лиси”, ті, хто використовує хитрість, обман, підкуп, уникаючи таким чином конфліктів, потім знову „леви” і т. д. А відтак уся історія політичної влади – це чергування або примусу і насильства, або хитрості та обману. Циркуляція еліт відображає глибокі суспільні процеси, коли правляча верхівка не в стані вирішити політичні, соціально-економічні проблеми, що виникають в ході суспільного розвитку, коли традиційні для певного суспільства методи панування вже не розв’язують проблем, а самі еліти перетворюються в гальмо розвитку. Утім цю проблему, на думку соціолога, може вирішити соціальна революція, яка призводить до зміни еліти по вертикалі [9, 175-176]. Власне висновок В.Парето не викликає принципового заперечення, однак, як нам здається, замість зміни (чергування) еліт у людській історії нерідко має місце перевтілення правлячих еліт, скажімо, ”левів” у “лисів”, або навпаки. Це спричиняється стрімким розвитком інтелекту людини та прагненням її за будь-яку ціну утримати досягнутий рівень влади. Характерним прикладом є перевтілення правлячої радянської еліти (“левів”) в кінці 80-х на початку 90-х років минулого століття в новоявлених українських демократів (“лисів”), які перебудову, а згодом і розбудову незалежної держави перетворили на засіб реалізації вузькокланових егоїстичних інтересів. Завоювавши владу шляхом мімікрії – “переодягненням комуністичного вбрання” у демократичне, заволодівши національним багатством, ті ж самі “демократи”-“лиси” сьогодні знову перевтілюються в можновладців-“левів”. Частина з них, на основі своїх капіталів, “уже перетворилася на олігархів і диктує умови функціонування державної економічної і соціальної політики” [10, 64]. Вони проводитимуть політику “левів” до тих пір, поки народ не виявлятиме відкритого протесту, а відчувши небезпеку з боку окремих соціальних груп щодо своєї ієрархічної владної позиції, знову мімікріюють у “хитрих лисів”, щоб улестити незадоволених для збереження своєї соціальної позиції.

Власне, майже все сучасне українське політичне життя, і особливо періоди передвиборчих перегонів, є суцільним театралізованим дійством, учасники якого постійно змінюють свої маски, вигадуючи за допомогою сучасних PR-технологій усе нові і нові політичні шоу, блискуче виконуючи вигадані ролі. Український народ, характерною рисою ментальності якого є довірливість, останні дванадцять років, спостерігаючи за політиками та державними посадовими особами, усе намагається розібратися: хто ж з них є “справжнім обстоювачем їх інтересів”, а хто хитро мімікріює під патріота або захисника народних інтересів. Прикрим є той факт, що більшість населення, ставши заручниками політичних ігор, вимушена теж мімікріювати для захисту – приховувати свої справжні думки, оцінки, судження, адже невідомо, чого сподіватися від правлячої олігархічної еліти. Це підтверджується даними соціологічного моніторингу, проведеного українськими соціологами у 2001 році. Так, на запитання: “Як ви вважаєте, чи можуть сьогодні в Україні люди вільно висловлювати свої політичні погляди?”, тільки 35,1% дали відповідь “так” [11, 151]. На наш погляд, соціальна мімікрія в політиці – це, як правило, мімікрія-гараздування, до якої вдаються певні особистості, соціальні групи, партії чи родові (олігархічні) клани з метою досягнення і утримання бажаної владної ієрархічної позиції в політично-управлінській структурі суспільства шляхом найрізноманітних фіктивних політичних дійств, ідеологічна спрямованість яких не відбиває справжні ідеологічні переконання її акторів, а є лише їх фікцією. Звісна річ, що тоталітарний політичний режим і кризовий стан суспільства щонайкраще сприяють поширенню політичної мімікрії.

Важливою сферою, у якій соціальна мімікрія досить поширена, є також професійно-трудова. Початкова адаптація нового працівника в будь-якому колективі передбачає природно необхідне пристосування його до норм і принципів, що панують у ньому. Для того, щоб стати повноправним членом трудової організації, людині на певний час треба позбутися власних звичок, норм і принципів поведінки, якщо вони не властиві колективу або не сприймаються ним. Це можливо зробити тільки внаслідок мімікріювання, тобто приховування своєї справжньої ціннісно-нормативної системи під штучно створеною системою таких норм і принципів поведінки, що схвалюються оточуючими і справляють позитивне враження на керівництво та колектив. Нерідко і подальша професійна адаптація працівника передбачає необхідність його постійної соціальної мімікрії. Принаймні це необхідно тоді, коли працівника не влаштовує через якісь причини ціннісно-нормативна система, усталена в тому колективі, до якого він намагається інтегруватися, але йому треба “перечекати час”, або ж він прагне згодом прилаштувати “психологію колективу” під свої цілі та наміри. У першому випадку використовується захисна мімікрія, у другому – мімікрія-гараздування. Авторські включені спостереження, які проводилися з 1980-го року у трудових колективах підприємств та партійних організаційрадянських часів, а також в колективах часів розбудови незалежності, свідчать про те, що більшість підлеглих працівників будь-яких підрозділів як державних підприємств, так і ринкових структур вдаються до мімікріювання. Так, результати соціологічних досліджень, які проводилися упродовж 1986-1989 рр. Центром соціологічних досліджень Академії суспільних наук при ЦК КПРС у Радянському Союзі за участю автора (Криворізький регіон увійшов у загальносоюзну вибірку) під керівництвом Ж.Т.Тощенко, засвідчили, що 47,8% опитаних робітників державних підприємств спостерігають у трудових колективах наявність лицемірства, 53,8% - подвійної моралі, 66,4% - підлабузництва.

В сучасних умовах, не дивлячись на суттєві зміни в господарському житті - уведення соціального інституту приватної власності, ринкові реформи - лицемірство, подвійна мораль та підлабузництво, як засоби реалізації соціальної мімікрії, не тільки не викоренені з трудових колективів, а навпаки, поширилися. Адже за період реформування соціально-економічної системи господарювання (1991-1999 рр.) у 2,5 рази скоротився валовий внутрішній продукт, обсяг промислової і сільськогосподарської продукції – приблизно вдвічі, інвестиції в основний капітал – у 4,5% рази [12, 5]. Значно змінилася структура зайнятості: загальна кількість зайнятих у різних галузях народного господарства зменшилась за останні десять років на 30%. “При цьому надлишкова зайнятість, що накопичилася на багатьох українських підприємствах в умовах господарського соціалізму, не тільки не зменшилась, а, навпаки, зросла” [13, 158]. Скорочення виробництва, робочих місць, перехід державних підприємств у приватні руки, невизначеність соціально-економічної моделі системи господарювання, відсутність достатнього досвіду ведення цивілізованого підприємництва, а найголовніше – страх залишитися без роботи і без засобів до існування, змушували людей триматися своїх робочих місць, подекуди навіть отримання заробітної плати за будь-яку ціну: шляхом підлабузництва, хабарництва, використання родинних та приятельських зв’язків. Захисна мімікрія, яка була властива більшості людей, з одного боку, ніби “пом’якшувала” процес їх психологічної та соціальної переорієнтації на нові, незвичні для командно-адміністративної форми господарювання, виробничі відносини, з іншого – полегшувала пристосування до нових господарів, що, у свою чергу, теж удавалися до мімікрії-гараздування, адже процес привласнення ними основних виробничих фондів підприємств, як правило, відбувався напівлегально з певними порушеннями законодавчих актів, але вони прагнули приховати це від трудових колективів.

Створення ринкових структур: приватних фірм, товариств з обмеженою відповідальністю, колективних господарств, спільних підприємств тощо, де почала використовуватися наймана робоча сила, не тільки не сприяло ліквідації професійно-трудової мімікрії, а навпаки, поширило факти її появи в різноманітних формах і видах. Адже в найманих працівників немає іншого шляху пристосуватися до своїх роботодавців окрім маскування своїх уподобань, оцінних суджень, власних поглядів, які не поділяються “персоніфікаторами власності”. Це підтверджують результати всеукраїнського соціологічного моніторингу : 60,6% опитаних в Україні вважають , що в сучасних умовах “можливості висловлювати власні погляди” залишились таким ж, як і були раніше, а 23,5% переконані, що навіть погіршилися [14, 635]. Тож у професійно-трудовій сфері мімікрія являє собою такий різновид пристосувальної поведінки працівника до “персоніфікатора власності” й до трудового колективу, за якого суб’єкт трудових відносин удається здебільшого до функціонально-конструктивної мімікрії з метою професійної адаптації та отримання певних привілеїв в трудовій сфері.

Досить поширена соціальна мімікрія і в науковій сфері. У сьогоденній Україні спостерігається цікава і неоднозначна ситуація: усі ми відчуваємо зниження престижу наукової, педагогічної праці, що виявляється значним зменшенням оплати праці науковців і педагогів. Разом з тим серед “нових українців”, владної еліти, зростає престиж наукових ступенів. Невипадково кількість кандидатів, докторів наук у бізнесовій та управлінській сферах останнім часом значно збільшилася. Звісна річ, серед них чимало справжніх науковців, які напрацьовували свій науковий доробок ще з часів радянської влади або в період перебудовчих процесів, але через певні причини не змогли його оприлюднити у вигляді дисертаційних робіт. Відкритість наукової сфери в сучасній Україні, розширення мережі вчених рад на здобуття вчених ступенів дало можливість багатьом науковцям винести свої наукові ідеї на розгляд і обговорення наукової спільноти. Проте серед тих, хто прагне отримати вчений ступінь, є чимало таких, які не мають своїх наукових ідей, але мають гроші, а тому “купують чужий розум” для підвищення свого іміджу як непересічного вченого-політика або вченого-менеджера. До того ж, матеріальне становище справжніх науковців залишається настільки низьким, що частина з них готова продавати свої знання за мізерні гроші, аби вижити в скрутний час, коли заробітна плата в системі науки і освіти настільки низька, що не дозволяє навіть утримати сім’ю. У середовищі „виробників”-„покупців” наукових праць існуть неформальні розцінки: написання магістерської дисертації коштує 500-1000 доларів, кандидатської - 1000-3000 доларів, докторської 3000- 5000 доларів. Як наслідок, у науці з’явилося і продовжує з’являтися чимало мімікрактів – псевдонауковців, псевдовчених, які так і не розібралися в змісті та науковій цінності “своїх” дисертацій, отримали наукові ступені завдяки своїм фінансовим можливостям. Не випадково в науковому просторі України почали множитися псевдоакадемії різноманітного профілю з десятками „липових” академіків з сумнівними науковими здобутками. Тож цілком справедливо зазначає В.Пилипенко, що вітчизняна наука сьогодні є серйозною суспільною проблемою [15].

Мімікрія в сфері науки виявляється як різновид функціональної мімікрії-гараздування, що не завдає збитків суспільству в цілому, адже нові наукові ідеї (якщо вони дійсно є новими) стають суспільним здобутком, позитивно впливаючи на розвиток країни. Але вона може бути як конструктивною для суспільства і науки, так і деструктивною для наукового середовища, оскільки поява та поповнення рядів псевдонауковців і псевдовчених призводить до втрати вітчизняним науковим середовищем своєї наукової ідентичності і цілісності, що згодом може призвести до профанації вітчизняної науки.

Має місце мімікрія й у військовій сфері, особливо в періоди воєнних дій. Діяльність розвідників є класичними зразками соціальної мімікрії, коли працівники служби безпеки або розвідки однієї країни під машкарою офіцерів армії супротивника розслідують і розкривають їх плани, руйнують войовничі наміри стосовно захвату інших держав. З цього приводу згадується життєва історія всесвітньо відомого розвідника доктора Ріхарда Зорге. Він очолював групу розвідників-інтернаціоналістів “Рамзай”, яка в період з 1933 по 1941 роки вела в Японії розвідувальну діяльність проти німецької та японської служб національної безпеки, які розробляли плани другої світової війні. Професор В.Норберт так писав про Р.Зорге: “усебічна освіченість, розум і доброта – особистісні якості, що властиві кожному гуманісту; вони сприймаються як невід’ємні риси його людського обличчя. Ну, а холоднокровна спостережливість, комбінаційно-аналітичні здібності, зухвале мистецтво перевтілення? (вид.: мною – А.Л.) Чи може портрет гуманної особистості без збитків для себе мати і такі риси – при всій неможливості подібного припущення?” [16, 5]. Ми добре пам’ятаємо телевізійний фільм “Сімнадцять миттєвостей весни”, у якому роль радянського розвідника Ісаєва блискуче виконав кіноактор В.Тихонов, якому довелося одночасно перевтілюватися двічі: спочатку у радянського розвідника, а згодом у офіцера Вермахта Штирлиця. Обидві ролі він зіграв настільки майстерно і вміло, що важко було повірити у їх несправжність. Діяльність розвідників, які виконують гуманну місію – розгадують наміри ворогів, руйнують їх, попереджуючи чимало воєнних конфліктів, упереджуючи загарбницькі плани певних держав під відповідними масками, є мімікрією-гараздування (ціледосягнення). Вона має функціонально-деструктивний характер для системи, у яку розвідники інтегруються, і нон-функціонально-конструктивний – для Батьківщини. Разом з тим, військова мімікрія може носити і дещо інший характер. Так, коли вояки однієї зі сторін, що воюють, перевдягаються у військову форму іншої і під такою машкарою страчують людей, вони таким чином дискредитують їх захисників, тобто власну армію. Таких випадків у період другої світової війни було чимало, зокрема коли німці або поліцаї перевдягалися у форму радянських солдатів і вели воєнні дії проти радянського народу. Російсько-чеченська війна теж засвідчує немало фактів військової мімікрії, скажімо, коли чеченці під машкарою російських солдатів коїли злочини проти чеченського народу.

Отже, мімікрія у військовій сфері є таким способом пристосувальної поведінки (діяльності) до ведення тактичних розвідувальних та бойових дій, за якого військовики (солдати та офіцери) служб національної безпеки, постійно діючої армії, органів внутрішніх справ перевтілюються в образи та соціальні типи військових інших (ворожих або не ворожих) держав з метою розгадати, зруйнувати чи нейтралізувати наміри супротивників або ж дискредитувати армію супротивника в очах певної соціальної групи чи прошарку населення.

Названа форма мімікрії може набувати міжнародного характеру, коли розвідувальна діяльність виходить за межі території однієї країни. Яскравим прикладом мімікрії в міжнародних стосунках є також діяльність працівників дипломатичних корпусів. Навряд чи знайдеться хоча б один дипломат, який не вдавався б тимчасово або на тривалий час до мімікрійної поведінки – приховування своїх справжніх цінностей, принципів, намірів. Власне, дипломатична робота – один із таких видів трудової діяльності, який змістовно і цілеспрямовано передбачає приховування дипломатами свого власного “Я” під машкарою представника відповідної держави та її інтересів. Його ціннісно-нормативна система може повністю або частково збігатися з цінностями тієї місії, яку він має виконувати в певній країні, але його державно-професійний статус не допускає задоволення особистісних інтересів у межах дипломатичної діяльності. Поведінка дипломатів, як відомо, визначається дипломатичним протоколом і припускає рівно стільки самостійності, скільки дозволяється відповідними органами тієї держави, яку представляє дипломат. Специфічною особливістю дипломатичної роботи є те, що мімікріювання є її характерною рисою, загальновизнаним її стандартом. Отож мімікрію дипломатичного корпусу можна розглядати як різновид міжнародної професійно-трудової мімікрії, яка має свої певні загальновизнані стереотипи і стандарти реалізації.

Як зазначалося вище, досить поширеною є соціальна мімікрія і в родинно-побутовій сфері. Те, що інститут сім’ї в сучасних умовах переживає серйозні проблеми, у соціологів не викликає ніяких сумнів. Невпинне зростання розлучень, стурбованість громадськості знеціненням сім’ї як основної, родової “клітинки” суспільства вимагає пошуку адекватних шляхів її зміцнення. Неоднозначно впливає на стан сім’ї соціальна мімікрія, до якої часом, а іноді і постійно, вдаються чи то чоловік, чи то дружина. Поки психологи та сексологи дискутують стосовно моногамності чи полігамності людини, і чоловіки, як неодружені, так й одружені, і жінки, як заміжні, так і незаміжні, продовжують закохуватися у своїх співробітників, колег щодо громадської роботи, у друзів, сусідів тощо. Практично немає жодного кінофільму, у сюжет якого не закладався б “таємний любовний роман” когось із подружжя, немає жодного журналу, де не друкувалися б сповіді зраджених дружин або, навпаки, тих жінок, які не встояли перед спокусою пристрасті і зрадили своїх чоловіків, безліч нових теле-шоу, наприклад, “Маска, я тебе знаю”, “ Моя сім’я”, “Велике прання”, “Сімейні пристрасті”, „Без табу” тощо, ведучі яких прискіпливо, з гумором або без, самостійно або за допомогою інших викривають і “досліджують” сімейні мелодрами та трагікомедії. Чоловіки та жінки, що зраджують свою подружню половину, як правило, поділяються на дві групи: до першої належать ті, хто довгий час приховує зраду заради збереження своєї сім’ї або через неможливості створити нову сім’ю з коханою людиною; до другої – ті, хто відразу руйнує свої подружні стосунки, незважаючи на подальший розвиток подій. Перша група – це мімікракти, які використовують театралізовану функціональну мімікрію-гараздування, яка на певний час є конструктивною, бо сприяє отриманню певного задоволення від амбівалентного стану, але може трансформуватися в деструктивну: зруйнувати сім’ю, а згодом і особистість. Якщо хтось із подружжя знає про зраду іншого, але не демонструє цього, то він є мімікріном, тобто носієм захисної форми мімікрії, адже він намагається перечекати закоханість чи пристрасть іншого, щоб психологічно не травмувати дітей, зберегти і відновити сімейні відносини.

Тож мімікрія в сімейно-побутовій сфері є таким різновидом функціональної мімікрії-гараздування, або захисної мімікрії, до якої вдається хтось із подружжя за умов закоханості в іншу людину та підтримання близьких стосунків з нею, однак приховує їх заради збереження сім’ї чи через небажання психологічного травмувати дітей та дружину (чоловіка), граючи роль вірного чоловіка (дружини). Вона може мати і конструктивний, і деструктивний характер як для мімікріанта, так і для членів його сім’ї та коханої людини, що визначається кінцевою метою суб’єкта-носія мімікрії. Скажімо, якщо мімікріант не прагне руйнувати свою сім’ю, а навпаки, намагається покращити стосунки в ній, щоб певною мірою реабілітувати свою зраду, і подолати свою пристрасть до іншої людини, то мімікрія буде скоріше конструктивною для сім’ї і деструктивною для коханої людини, а не навпаки. Якщо ж він усе-таки руйнує сімейні стосунки, його мімікрія буде мати дисфункціонально-деструктивний характер для сім’ї та функціонально-конструктивний характер для коханої людини за умов укладання шлюбу з нею.

Окрім названих, соціальна мімікрія може виявлятися також у національній (коли людина однієї національності видає себе за представника зовсім іншої, наприклад, євреї за часів нацистської Німеччини та радянської влади масово змінювали свої єврейські прізвища на німецькі, російські, українські; в період руйнації Радянського Союзу в умовах” - окремі громадяни, щоб краще адаптуватися до „параду суверенітетів” колишніх радянських республік, приховували свою справжню національність через національне мовлення); релігійний (під машкарою однієї релігійної доктрини сповідується зовсім інша); мистецькій (коли під псевдонімом приховується справжнє призвіще автора) та інших сферах. Немає жодної сфери людської життєдіяльності, де не виникало б таких обставин, які не зумовлювали б необхідність або бажання людини як представника певної соціальної групи приховати своє справжнє обличчя, національність, вид або рід занять, свої справжні наміри, цілі, ціннісні орієнтації, ідеологічні переконання, одягнувши на певний час (чи назавжди) не властиву для неї маску для того, щоб захистити себе від небезпечного середовища або ж для досягнення успіху та гараздування. Чим хитріша людина, тим більш витончена її гра засобом уявної ролі та більш досконала форма або різновид соціальної мімікрії, який вона застосовує в повсякденній поведінці в тій чи іншій сферах своєї життєдіяльності. Звісно, що мімікріювання соціального суб’єкта в якійсь сфері не означає обов’язковість одночасного мімікріювання і в усіх інших сферах його життя: якщо певна людина вдається до мімікрії в професійно-трудовій сфері, то в сімейно-побутовій вона може бути завжди чесною і повністю відкритою зі своїми близькими. Поширення соціальної мімікрії в різних сферах життєдіяльності людей зумовлюється знову ж таки зовнішніми обставинами та індивідуально-особистісними або соціально-груповими потребами, інтересами та цілями.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   26

Похожие:

Соціальної мімікрії київ 2004 icon«організація та режисура виховних заходів» Практичне заняття №1
Культурно – дозвільні заходи – складова частина соціальної сфери життєдіяльності суспільства І людини
Соціальної мімікрії київ 2004 iconЯнц Н. Д. Екологічні й духовні трансформації українського села: монографія
Суспільство: тенденції соціальної динаміки: Монографія К.: Вц нубіп україни. – К., 2011. 288 с. 18 у д а
Соціальної мімікрії київ 2004 iconПедагогічна бібліографія 2002 Покажчик літератури Випуск 13 Київ-нпу-2009
Рекомендовано до друку Вченою Радою університету, протокол №2 від 30 жовтня 2008 р
Соціальної мімікрії київ 2004 iconПедагогічна бібліографія 2003 Покажчик літератури Випуск 14 Київ-нпу-2009
Рекомендовано до друку Вченою Радою університету, протокол №2 від 30 жовтня 2008 р
Соціальної мімікрії київ 2004 iconРекомендована література
Г. Г. Крючков. Прискорений курс французької мови. Підручник для студентів немовних факультетів вищих навчальних закладів. – Київ:...
Соціальної мімікрії київ 2004 iconМіністерство освіти І науки україни, молоді та спорту україни
Київ, проспект Перемоги, 10, тел. (044) 486-24-42, факс (044) 236-10-49
Соціальної мімікрії київ 2004 iconЄвропейська система оцінки відповідності та акредитації київ
Оцінка відповідності та державні органи: наскільки суспільною та наскільки приватною є оцінка відповідності? 12
Соціальної мімікрії київ 2004 icon60 лет. По дороге в будущее
Мгимо – Университет: Традиции и современность. 1944 – 2004 / Под общ ред. А. В. Торкунова. – М.: Оао «Московские учебники и Картолитография»,...
Соціальної мімікрії київ 2004 iconБиблиографический указатель 2004 г
Международные отношения: Библиографический ука­затель. Вып. 4 / Научная б-ка мгимо(У) мид россии. – М., 2004. – 324 с
Соціальної мімікрії київ 2004 iconСтатья опубликована : Социальная коммуникация в современном мире. Modern Social Communication / Сборник материалов российско-американской научной школы-семинара, 14-18 июня, 2004. М.: Ооо "Принт-Медиа", 2004. 58 с. С. 9-14

Разместите кнопку на своём сайте:
Библиотека


База данных защищена авторским правом ©lib2.znate.ru 2012
обратиться к администрации
Библиотека
Главная страница