Соціальної мімікрії київ 2004




Скачать 16,09 Kb.
НазваниеСоціальної мімікрії київ 2004
страница2/26
Дата03.02.2016
Размер16,09 Kb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26
1.1. Адаптивні способи життєдіяльності в періоди суспільних трансформацій


Дослідження специфіки адаптивних способів життєдіяльності як окремих людей, так і соціальних спільнот у періоди суспільних трансформацій посідає чільне місце в сучасній соціологічній науці [див.: наприклад, 1-17]. І це цілком закономірно. Адже життя постійно змінюється. Змінюються соціальні взаємини та зв’язки. Особливо відчутні трансформації відбуваються на пострадянському просторі після розпаду СРСР. Зміни найрізноманітного характеру - економічні, політичні, правові, побутові, духовні - охоплюють усе людське середовище: від мікрогруп (сім’я, коло друзів, трудові колективи тощо) до макроутворень (соціальні інститути, соціуми, суспільство). Творцем і одночасно заручником цих змін є, звісна річ, сама людина. Ініціюючи та здійснюючи певні трансформаційні процеси, окремі особистості (урядові посадовці, члени парламенту, керівники підприємств, учені, тощо) спонукають до участі в них мільйони інших людей, які змушені легітимним чи нелегітимним шляхом змінювати свій життєвий устрій і відшукувати спосіб пристосування до нової реальності, що змінюється.

Процес пристосування людей до суспільної реальності, зокрема й до її трансформації, у соціології називається соціальною адаптацією. Щоб розібратися, у чому ж специфіка соціальної адаптації, необхідно передусім хоча б схематично пригадати, що являє собою адаптація взагалі і в чому сутність її біологічного та психологічного рівнів.

Термін “адаптація” походить від латинського “adaptatio”, що означає пристосування. Уведення цього терміна до наукового обігу пов’язують з ім’ям німецького фізіолога Н.Ауберта, який скористався ним для характеристики явищ пристосування чутливості органів зору (або слуху) до дії відповідного дратівника [7, 119]. “Біологічна адаптація людини засвідчує її спільну з усіма живими організмами біологічну організацію, а також те особливе, специфічно біологічне, що має соціальну сутність” [8, 155]. Людина як жива система здатна активно вибірково відображати навколишній світ, що допомагає їй пристосуватися до довкілля та зберегти свою цілісність і установити рівновагу з зовнішніми умовами, що постійно змінюються. Сутність біологічної адаптації людини полягає в безумовно-рефлекторних реакціях, що природно їй властиві, а також в умовно-рефлекторних проявах (відповідь на зміни навколишнього середовища), що забезпечують пристосованість людини до зовнішніх змін (дратівників). Таким чином у процесі біологічної адаптації виявляється діалектична єдність організму і середовища. Цей процес відбувається завдяки нерозривному зв’язку двох домінант людської поведінки організму: самозбереження людини як самостійної системи і її спрямованості на вивчення навколишнього середовища.

Отже, людині як високоорганізованій істоті властива дослідницька функція вивчення навколишнього середовища з метою пошуку найбільш сприятливих умов для пристосування і виживання. Мотивація біологічної адаптації обумовлюється єдністю гомеостатичного та негомеостатичного видів. У людини, як відомо, прояви мотивації опосередковані функцією свідомості, а це означає, що людині, крім біологічної, властива і психологічна адаптація.

Проблеми психологічної адаптації найбільш активно розглядалися в першій половині ХХ-го століття на засадах біхевіоризму. Основний постулат біхевіоризму, згідно з яким предметом психології є реакції організму на стимули зовнішнього середовища, що об’єктивно спостерігаються, необіхевіористи доповнили поняттям про “проміжні змінні” як фактори, які є опосередкованою ланкою між впливом стимулів і відповідними м’язовими рухами. Прибічники цього теоретичного напрямку вважали, що мотиви адаптації людини виникають і розвиваються через порушення гомеостатичної рівноваги між організмом і середовищем як намагання її відновити. Тому потреба організму у відновленні його рівноваги із середовищем розглядалася необіхевіористами як головний рушій адаптивної поведінки. Проте такий погляд дещо звужує розуміння сутності психологічної адаптації, оскільки вона ототожнюється з біологічною. Слід зауважити, що не можна недооцінювати значущість результатів забезпечення біологічної адаптації людини, що ставить собі за мету зберегти власне життя, однак неприпустимо зводити багатогранний процес адаптації тільки до збереження людини як біологічної істоти. А тому психологічна адаптація, як особливий вид психічної діяльності людини, здійснюється у відповідь на вплив зовнішніх умов та їх змін, пов’язується із збереженням гомеостазу і спрямовується, головним чином, на психологічну підтримку біологічної адаптації. Адаптація за таких умов здійснюється на ґрунті безумовних рефлексів, що природно властиві організму і сформувалися в ньому у процесі природного відбору. Окрім цього психологічна адаптація пов’язується також з іншими факторами, які психологи називають “орієнтовані потреби” [див.: 10].

Механізм реалізації психологічної адаптації за умов дії орієнтованих потреб має певний алгоритм. Базуючись на раніше засвоєній інформації від будь-яких дратівників (подразників), живі організми, адекватно реагуючи на величину сигнальних значень і на вплив орієнтованих потреб, що виникають унаслідок змін навколишнього середовища (зовнішнього або внутрішнього), формують відповідну адаптивну поведінку. Тим самим орієнтовані потреби обумовлюють вибір живими організмами таких форм поведінки, які дозволяють досягти корисної мети, уникнувши негативних наслідків. А відтак орієнтовані потреби не тільки приводять в дію процес адаптивної діяльності, але й допомагають обрати тактику адаптивної поведінки. У людини цей процес здійснюється усвідомлено. Реалізуючи закладені можливості пізнання, передбачення, планування і організацію поведінки, людина забезпечує свою значну незалежність від навколишнього середовища, надає пристосувальній діяльності адаптивно-адаптуючого характеру, що змінює як її поведінку, так і довкілля. Тому психологічна адаптація людини, що зумовлюється орієнтованими потребами, носить активний характер і спрямовується на усунення недостатньої орієнтованості, викликаної змінами в зовнішньому середовищі. За Л.П.Гримак, структура орієнтованих потреб передбачає: пізнавальну потребу, потребу в емоційному контакті, а також потребу сенсу життя [11, 157]. Кожна з цих потреб зумовлює відповідні види адаптивної поведінки людини. Скажімо, під впливом пізнавальної потреби мотивується прагнення людини до пізнання незнаних або незрозумілих явищ. Потреба в емоційному контакті відповідає регулюванню поведінки відповідно до емоційного стану інших людей. А у відповідь на потребу сенсу життя формується бажання співвідносити цінність власної особистості з різними рівнями групових та суспільних цінностей.

Таким чином, сутність психологічної адаптації полягає в тому, що зміни (новизна) зовнішнього середовища формує в людини орієнтовані потреби, під впливом яких здійснюється мотивація поведінки людини, що спрямовується на їх задоволення. Для цього людина свідомо визначає мету і програму своєї адаптивної поведінки. Мета полягає в досягненні адекватної оцінки зміни навколишнього середовища і нової ситуації в цілому, у визначенні специфіки й особливостей цієї ситуації для себе та успішної взаємодії з середовищем. Програма включає алгоритми корекції як своєї поведінки, так і поведінки навколишнього середовища (якщо це є можливим). Побудова алгоритму адаптивної поведінки можлива лише за умов достатнього обсягу інформації про зміни, характер емоційних контактів, вимоги соціуму, у якому живе людина. Саме за таких умов відбувається формування орієнтованої діяльності, що являє собою сукупність дій людини, спрямованих на активну орієнтацію в ситуації, її обстеження і планування поведінки.

Нагадаємо, що термін “орієнтаційна діяльність” пов’язується з ім’ям І.П.Павлова, який виокремив орієнтаційний рефлекс із ряду інших рефлексів як особливу форму активності організму [12, 254]. Орієнтаційний рефлекс виконує особливу функцію: установлення зв’язку між сигналом, реакцією та підкріпленням, що породжує “біологічну обережність”. Основними завданнями цього рефлексу є:

  • аналіз проблемної ситуації;

  • установлення відносин між елементами ситуації та їх актуальних значень;

  • побудова алгоритму та виконання алгоритму дій;

  • контроль за виконанням алгоритму дій та його корекція.

Одночасно з орієнтаційним рефлексом у людини формуються установки як її готовність до сприйняття подальших подій та здійснення своїх учинків і відповідної поведінки, що стає основою її вибіркової активності. За теорією Д.Узнадзе, установка являє собою „цілісну модифікацію суб’єкта”, що виникає під час „зустрічі двох факторів - потреби та ситуації задоволення потреб, визначаючи тим самим спрямованість будь-яких проявів психіки та поведінки суб’єкта. Якщо імпульсивна поведінка наштовхується на ті чи інші перепони, вона призупиняється, починає функціонувати специфічний тільки для свідомості людини механізм об’єктивації, завдяки якому людина виокремлює себе із дійсності і починає ставитися до нього (механізму – А.Л.) як до об’єктивно існуючого незалежно від неї» [12, 420].

Слід підкреслити, що власне психологічна адаптація обмежується переважно усвідомленням мети і програми адаптивної поведінки (діяльності), реалізація якої знаходиться у рамках соціальної адаптації.

Соціальна адаптація з початку 20-х років ХХ-го століття стала однією з провідних тем соціологічної науки. Засади дослідження адаптаційних процесів були закладені у працях Л.Бристола-Четтертона-Хілла, М.Торпа. Вагомий внесок у подальший розвиток теорії адаптацій внесли Д.Мід, Д.Морено, Р.Лінтон, Т.Парсонс, Т.Ньюкомб, Т.Харбін, які розглядали її з позицій соціальних ролей. У 60-х роках ХХ століття соціологія адаптацій набуває розвитку. Проблема соціальної адаптації порушується у працях К.М.Хайлова, В.Н.Шубіна, Л.Шпака, Т.Мілославової, Т.Вершинної, В.Ядова. На сучасному етапі в царині цієї проблематики плідно працюють як російські (П.П.Великий, Л.А.Гордон, Л.В.Бабаєва, В.О.Рукавішніков, Л.В.Корель, М.А.Шабанова), так і українські вчені (М.П.Лукашевич, В.І.Волович, О.Г.Злобіна, В.О.Тихонович та інші).

Узагальнюючи наявні підходи до визначення сутності соціальної адаптації, зауважимо, що це явище потребує дослідження на трьох рівнях: загальнотеоретичному, частково-теоретичному (теорії середнього рівня) і емпіричному. На загальнотеоретичному рівні розглядаються процеси адаптації соціальних систем (соціумів) крізь призму еволюційної теорії. На частково-теоретичному – характер та особливості пристосування окремих соціальних груп, спільнот до статики і динаміки суспільного життя. На емпіричному рівні досліджуються вузько локальні тенденції і характерні риси адаптивних процесів соціальних суб’єктів (індивідів, груп) у будь-яких соціальних системах.

До адаптивних процесів можна віднести, насамперед, набуття індивідом суспільного досвіду, засвоєння норм поведінки та системи цінностей того соціуму, у якому виховується, формується, а згодом здійснює трудову діяльність людина. В.І.Волович визначає соціальну адаптацію як “вид взаємодії окремої особи чи соціальної спільноти з середовищем, під час якої узгоджуються вимоги та сподівання її учасників. Це також результат процесу їх пристосування до нового соціального оточення” [18, 8].

Головна ознака соціальних адаптаційних процесів, дійовими особами яких є люди, –це соціальний характер. Власне, соціальна адаптація є завершальним (і перманентним одночасно) етапом адаптації людини, якому передують (і постійно супроводжують його) біологічна і психологічна адаптації. Адже діалектичний підхід до розуміння світобудови ґрунтується на постулаті, що суспільство, як і природа, знаходиться в постійному русі-розвитку. А відтак біологічні (природні) властивості і якості людини є важливою складовою її буття. Невипадково формування людини як соціобіологічної істоти починається під впливом спадковості. “Разом з тим, природний (генетичний) початок людини являє собою лише одну зі сторін її життєвого процесу. Генезис і буття людини складає не тільки природа, але й суспільство” [19, 138]. Постійний динамізм у розвитку суспільства зумовлює соціальну адаптацію шляхом зміни людиною як своєї природи, свого буття, так і тих зовнішніх умов, соціального середовища зокрема, у яких відбувається її життєдіяльність. Цей процес розпочався ще за часів створення людиною свого першого знаряддя праці. Скоріше пасивне, ніж активне, пристосування первісних людей до довкілля поступово було припинено активною адаптивно-перетворювальною діяльністю щодо пристосування природи до нормальної життєдіяльності. Адже людина тим і відрізняється від тварин, що перетворює навколишнє середовище, культивує його. Не можна не погодитися з авторами, які стверджують, що перші прояви соціальної адаптації варто віднести до тих далеких часів, коли було започатковано виготовлення знарядь праці та інших засобів для задоволення потреб людини в харчуванні, одязі, житлі тощо. Саме відносини, що почали складатися між людьми у процесі створення засобів праці і певного способу їх виробництва, стали рушійною силою, яка мотивувала свідоме пристосування людини як до природного, так і до соціального середовища. Справедливо з цього приводу зауважив А.Спіркін: “Оббиваючи клинок своєї кам’яної сокири, первісна людина одночасно відточувала і лезо своєї думки” [20, 121]. Таким чином формувалася активно-творча, перетворювальна людська природа, що накладала свій відбиток і на адаптаційні процеси, надаючи їм певної специфіки в конкретних історичних умовах.

Отже, соціальна адаптація, ґрунтуючись на біологічних (генетичних, природних) і психічних адаптаційних особливостях людини, являє собою безупинний процес її пристосування до постійно змінних умов соціального середовища та вибіркову активність щодо їх зміни, що, у свою чергу, забезпечуються адаптивно-перетворювальною діяльністю. Але це не тільки процес пристосування. Як зазначає Л.В.Корель, соціальна адаптація – це процес і стан одночасно [21, 22]. Як процес, соціальна адаптація приводить будь-яку систему (людину, групу людей) у відповідність до середовища. Як стан, соціальна адаптація являє собою певний порядок прийняття й дотримання людиною (групою) усталених вимог суспільства, регулювання своїх особистісних відносин з іншими людьми.

Істотними ознаками соціальної адаптації як процесу є безперервність і дискретність, тобто пристосування людини до суспільних умов чи вимог відбувається постійно. Воно здійснюється з моменту усвідомлення людини себе особистістю і продовжується до смерті, маючи при цьому, так би мовити, пульсуючий (дискретний) характер: то посилюється, то уповільнюється. Звісно, періоди підвищеної інтенсивності адаптації пов’язуються з пожвавленням соціальної діяльності суспільства, його змінами, кризами тощо. Періоди невисокої інтенсивності відображають гальмування соціального прогресу. Причому мінімум цієї інтенсивності відповідає застійним явищам у суспільному житті. Проте і за цих умов у суспільстві з’являється такі соціальні суб’єкти, що не погоджуються із застійними явищами, висловлюючи різними шляхами соціальний протест. Настрої протесту пов’язуються з незадоволенням соціально-економічною чи політичною ситуацією в країні, діяльністю правлячої еліти на макрорівні або ж владною поведінкою певних посадових осіб на мікрорівні – у будь-яких соціальних організаціях, що суттєво впливає на життєвий рівень народу. Висловлюючи соціальний протест різними засобами, наприклад, такими, як організовані виступи, страйки, мітинги або запровадження реформ, соціальні суб’єкти (особистості, групи, організації) адаптуються завдяки своїй активно-перетворювальній діяльності, забезпечуючи тим самим сприятливі умови для адаптації інших, пасивних людей. Ще однією ознакою процесу соціальної адаптації є її нерозривний зв’язок з трудовою діяльністю: зміни у сфері трудової діяльності людини (підвищення кваліфікації, зміна трудового колективу тощо) обов’язково призводять до нових адаптивних процесів.

Основною ознакою соціальної адаптації як стану є, на нашу думку, залежність від політичного режиму, який визначає і стабілізує орієнтаційні потреби, що мотивують адаптаційні процеси. Тому в демократичних суспільствах з відносно стабільною соціально-економічною системою певний стан соціальної адаптації людини утримується досить тривалий час, набуваючи прогнозованого характеру. У тоталітарних або невизначених за політичним режимом суспільствах стан соціальної адаптованості окремих груп чи прошарків населення носить нестійкий характер і може в будь-який час порушитися через соціальну напругу, що визріває в колективній психіці. У перехідних суспільствах стан соціальної адаптованості співпадає з процесом адаптації, оскільки знаходиться в постійному русі.

Перед тим, як виявити специфіку й особливості соціальної адаптації в різних за політичним режимом суспільствах, з’ясуємо механізм соціальної адаптації та чинники, які її зумовлюють. Основними чинниками, що детермінують потребу в соціальній адаптації, є, по-перше, потреби в конкретному виді діяльності, у корекції цієї діяльності для досягнення оптимальної взаємодії з соціальним оточенням; по-друге, природно властиві людині орієнтаційні потреби (про них йшлося вище), які актуалізуються внаслідок елементів новизни ситуації, трансформації або внаслідок кризових явищ у суспільстві [8, 168-169].

Таким чином, процес соціальної адаптації починається (і продовжується) під впливом адаптивних потреб, які структурно складаються із корекційних та орієнтаційних потреб. Саме під їх впливом у свідомості людини формується мета і алгоритм процесу соціальної адаптації, який за Я.Щепанським, складається з декількох елементів: пізнавального (пізнання нової ситуації); навчання нових зразків і способів поведінки; психологічної переорієнтації, тобто використання відповідних ситуацій згідно з визнаними в певному середовищі критеріями оцінок і зразків поведінки [22, 197].

Ці елементи є складовими будь-якого процесу адаптації. Втім сам процес передбачає різновиди. У ньому виокремлюються різні ступені пристосування. За одних умов пристосування може обмежитися психологічною переорієнтацією: індивід, який знає (але у своїй свідомості не визнає того), як треба поводитися в новому середовищі, відкидає систему цінностей, що панує в ньому, керуючись власною. В інших умовах пристосування зупиняється на етапі терпіння: як середовище, так і індивід виявляють взаємне терпіння до системи цінностей і до зразків поведінки один одного, визнаючи їх рівноцінність. Такий вид пристосування називається акомодацією. І, нарешті, у третьому випадку, пристосування може мати асимілятивний характер: індивід відмовляється від власної системи цінностей, колишніх зразків і норм поведінки, визнаючи систему цінностей того середовища, до якого він пристосовується [22,197-198]. Перший тип адаптації соціологи називають алопластичною адаптацією, другий – пошуком індивідом сприятливого середовища, третій – аутопластичною адаптацією.

Л.В. Корель в праці “Класифікація адаптацій” виділяє 24 критерії, за якими можна диференціювати адаптації [23]. До них належать: адекватність, варіативність, вид, глибина, імперативність, конструктивність, метастатичність, зв’язок із середовищем, морфологічність, прогресивність, тривалість, реактивність, системність, зміст, статичність, структурність, суб’єктність, факультативність, стійкість, форма, функціональність, характер, масштаб, етап (фаза). Наше зацікавлення викликала така ознака, як імперативність, на основі якої Л.В.Корель виділяє добровільні і примусові адаптації. Добровільні адаптації здебільшого властиві середовищам, що еволюційно розвиваються. У адаптанта виникає позитивна настанова на нове явище, “звичка”, тобто відбувається адаптація свідомості, потім - формується нова адекватна форма поведінки. Примусові адаптації, які, на думку автора, властиві, як правило, біфуркаційним середовищам, а також тим середовищам, що значно сильніші за адаптанта та жорстко диктують йому свої умови, у свою чергу, поділяються на псевдоактуальні і захисні, останні бувають компенсаторними, дериваційними та мімікрійними [23, 13-14]. Така класифікація не викликає принципових заперечень, є науково обґрунтованою і стане в нагоді в нашому дослідженні, незважаючи на те, що ми не зовсім погоджуємося (про це йтиметься далі) з типологізацією примусових адаптацій.

Наблизившись до розуміння сутності механізму і типів соціальної адаптації, зупинимося на специфіці адаптивних способів життєдіяльності в періоди суспільних трансформацій. Передусім визначимося із поняттям “суспільні трансформації”. Цей термін, вважаємо, адекватний терміну “суспільство, що трансформується”. Аналізуючи суспільство, що трансформується, “яке живе частково в минулому, частково – у майбутньому, але все ще не в сьогоденні”, Є.І. Головаха звертає увагу на його унікальність, обумовлену поєднанням процесів подолання комуністичної спадщини в економіці, політиці, ідеології та паралельного будівництва нової постімперської державності [24, 8-9].

Л.А.Гордон у роботі «Соціальна адаптація в сучасних умовах» зазначає, що сутність перехідного періоду – “у руйнації державного соціалізму, що визначав головні риси російського (вважаємо, і українського теж – А.Л.) суспільства протягом більшої частини ХХ-го століття, та заміні його іншими формами життєустрою. На зміну неринковій системі йде система ринкова”. Проте немає відповіді на запитання: яка саме ринкова система? Перебіг подій покаже. Так вважає автор. Але при цьому він наголошує на тому, що зміни, які відбуваються в країні, носять докорінний, якісний характер. “Міняється суспільний устрій і зміни торкаються, руйнують, перетворюють кожну клітинку соціуму” [4, 3].

А Є.І.Головаха зауважує, що зміни, які відбуваються в кожній сфері суспільного життя, є здебільшого унікальними. “Ці зміни спричиняють загальне порушення соціальної рівноваги, наслідком чого є “деформація соціального простору і часу в їх суб’єктивному сприйнятті. Відбувається деактуалізація цінностей – порушення балансу минулого, сьогодення і майбутнього. У свідомості та емоційно-оцінному сприйнятті людей неадекватної ваги починає набувати один з модусів соціального часу, розвиваються ілюзії “золотого віку” або “світлого майбуття” [24, 8-18]. На думку дослідника, якщо в стабільному соціумі „цінність сьогодення” є основною суспільно-психологічною опорою соціальної організації – домінують актуальні проблеми, радощі, побоювання тощо, то в суспільстві, яке трансформується, сьогодення втрачає самоцінність, оскільки виконує лише допоміжну функцію “перехідника” між суспільством, що втрачене, і тим, прихід якого декларовано. Унаслідок цієї дезактуалізації цінностей часовий баланс у суспільстві порушується, що призводить не тільки до суттєвих змін у процесі соціальної адаптації, але й навіть до руйнації її функціональної збереженості. Механізми пристосування починають працювати дарма – людина намагається адаптуватися або до вже неіснуючих, або до ще не визначених соціальних норм. Через це чимало форм соціальної поведінки сприймаються за аналогією з поведінкою людей, які страждають роздвоєнням особистості, із “соціальним невіглаством” як феноменом одночасного існування особистості і суспільства у двох ціннісно-нормативних світах, що не перетинаються. Соціальним невіглаством Є.І.Головаха називає патологічні форми соціальної поведінки, що спричинені руйнацією об’єкта адаптації за умов збереження вироблених раніше адаптивних механізмів, а масові порушення соціальної адаптації, що обумовлені відсутністю або занадто швидкою зміною об’єкту адаптації і повністю збереженими або недостатньо мобільно змінювальними старими адаптивними механізмами - соціопатіями. “Саме ”здорове” прагнення людини із цілком збереженими адаптивними механізмами пристосуватися до невизначеної та змінної системи норм та цінностей перехідного суспільства і викликає відчуття хаотичної імпульсивної активності, що нагадує чимось поведінку душевнохворого” [24, 20]. Не можна не погодитися з автором: соціопатії – реальні суспільні патології, - дійсно, мали і мають місце в суспільстві, що трансформується. Але ми не поділяємо думку про те, що вони носять масовий характер, бо вважаємо, що соціопатії властиві лише певній частині населення, і навіть у перехідному суспільстві існують цілком адаптовані соціальні групи чи прошарки, для яких суспільні зміни – довгоочікувана нагода реалізувати свій особистісний потенціал. Вони, безумовно, складають меншість. У більшості населення як України, так і Росії перехід від однієї політичної й соціально-економічної системи до іншої, нової, викликав чимало проблем адаптивного характеру, що суттєво вплинули на його соціально-психологічне самопочуття. З цього приводу заслуговує на увагу праця О.Г.Злобіної і В.О.Тихоновича “Особистість сьогодні: адаптація до суспільної нестабільності”, в якій аналізуються сучасні тенденції та феномени сприйняття людиною суперечливих обставин сьогодення, досліджуються напрями і способи адаптації особистості до мінливої суспільної ситуації, розглядаються соціально-часові та соціально-просторові уявлення людей щодо минулого, теперішнього і майбутнього життя [5]. У роботі, зокрема, зазначається, що для багатьох людей форми і способи пристосування в сучасних умовах набули характеру форм і способів виживання, адже величезне навантаження, що спричинене обвальною кризою суспільства, призвело до втрати більшістю людей “соціальної ідентичності, звичної тотожності себе, свого “Я” з певними соціальними об’єктами - орієнтирами: суспільством, професією, способом життя, мовою, національністю, політичною позицією тощо” [5, 9]. А без такої ідентичності, людина нібито випадає з системи “соціальних координат” і починає хаотично відшукувати способи виживання: чи то самостійно, чи то за підтримки інших людей. Автори вважають, що у період суспільних трансформацій різні люди займають певні особистісні психологічні позиції.

  • Певна частина населення “чесно не розуміє того, що відбувається”. Її прихильниками є ті, хто був далеким від громадсько-політичного життя, хто не міг визначитися зі своєю особистісною оцінкою суспільного життя.

  • Розуміння принаймні на рівні здорового глузду основних тенденцій соціального процесу, передусім тієї істини, що відбувається суперечливий і болісний перехід від тоталітарної ізоляціоністської системи до загальноцивілізованої, демократичної. Люди, які займають цю позицію, нетерпляче прагнуть залучитися до процесу демократичних перетворень.

  • Люди розуміють основний напрям змін, але ставляться до них упереджено. Це пояснюється як масовим зубожінням (адже бідність завжди була вагомим психологічним чинником людської поведінки), так і недостатнім загальнокультурним рівнем населення.

  • Зосередження людей на суто індивідуальних, особистих інтересах, намагання взяти від існуючих обставин усе, що можливо.

  • Орієнтація не на штучні конструкції нового суспільства, нової людини, а на перевірені часом такі загальнолюдські цінності, як повага до особистості кожного, моральна чистота у стосунках між людьми, “здорова” сім’я, здоровий спосіб життя тощо. Люди, що стоять на цій позиції, вирізняються самоповагою, непорушністю основної лінії життя, психологічною врівноваженістю [5, 9-11].

Аналізуючи зазначені вище особистісні психологічні колізії, дослідники враховують також ступінь ідентифікації членів соціалістичного суспільства з його базовими цінностями в минулому, тобто міру сприйняття, усвідомлення й реалізації в поведінці цінностей соціалізму, на основі чого виділяються три групи людей: “фанатики соціалізму” (незначна частина), невелика група тих, хто не приймав соціалізм, і більшість, яка сприймала соціалізм помірковано. Виходячи з такої класифікації, можна побачити, наскільки нелегким, суперечливим стає для кожної людини і для суспільства в цілому в періоди суспільних трансформацій, і особливо криз, процес реадаптації та адаптації, оскільки породжує безліч психологічних проблем у більшості людей, змушуючи їх відшукувати будь-які способи виживання.

На це вказує і Л.А.Гордон, підкреслюючи, що сенс адаптації в періоди кризових явищ полягає в пристосуванні до ситуацій, що викликають передусім негативні почуття. Тому саме в такі періоди адаптаційні процеси носять суперечливий характер, що виявляється в двох аспектах. По-перше, як свідчать результати соціологічних моніторингів у Росії (вважаємо, вони аналогічні і в Україні), кількість прибічників реформ, які спроможні перенести труднощі, перевищує кількість її супротивників. У той же час майже половина опитаних росіян підкреслювали, що в їхніх настроях переважають напруга, роздратування, нудьга, побоювання тощо [28]. А це означає, що практично кожний другий росіянин відчував себе поза нормальним, урівноваженим життям, не міг безболісно пристосуватися до суспільних змін. По-друге, нерівномірність адаптації виявляється в тому, що більшість людей знаходяться в суперечливому психологічному стані: адаптувавшись до одних змін, суспільних зрушень, вони водночас залишаються абсолютно непристосованими до інших. Причому, як правило, великі групи людей, що підтримують ринкові зміни фундаментальних засад життя, разом з тим найменше здатні терпіти труднощі перехідного періоду до ринку [4, 6-7].

Отже, мусимо визнати, що в умовах переходу до ринку адаптаційні процеси є однією з основних домінант суспільного життя і носять складний, неоднозначний, суперечливий характер як у соціальному, економічному, так і, особливо, у психологічному аспектах. Зважаючи на це, не можна обійти увагою висновки М.Шабанової, що стосуються проблеми “ціни свободи” у процесі соціальної адаптації. Дослідниця переконана, що процеси соціальної адаптації до ринку доцільно розглядати крізь призму індивідуальної та групової свободи вибору. У загальних рисах первісна передумова цього теоретико-методологічного підходу полягає в тому, що одним з найголовніших критеріїв суспільного прогресу є розширення можливостей розвитку індивідів за законами їх власної життєдіяльності. “Члени суспільства можуть прийняти нові цінності, цілі та засоби їх досягнення, чи не прийняти їх, можуть залучатися до них, чи залишатися в опозиції, нарешті, можуть опинятися в нових умовах добровільно або ж примусово. Усе це спонукає до виокремлення в механізмах соціальної адаптації (як на ціннісному рівні, так і на рівні поведінки) добровільної та примусової складових, до оцінювання результатів у термінах усвідомлюваних індивідами здобутків та збитків від залучення (не залучення) до нових цінностей і способів соціальної дії” [26, 88-97]. М.Шабанова доходить висновку, що індивіди повинні мати можливість долучатися до нових моделей поведінки цілком добровільно, через усвідомлення особистісних переваг від залучення до нових цінностей і способів соціальних дій, тобто тільки тоді, коли нове не суперечить їх ціннісним орієнтаціям. Якщо ж люди залишаються поза новими моделями поведінки, вони принаймні повинні мати можливість відтворювати свою поведінку за законами власної життєдіяльності, хоча це в реальному житті є надто проблематичним. При виборі напрямків реформування соціально-економічної системи перевагу варто надавати тим стратегіям, що забезпечують розширення (або хоча б збереження) межі свободи якомога більшої кількості людей (груп) у виборі засобів досягнення життєвих цілей, засобів та способів адаптації до нових умов. Результати адаптації щоразу необхідно оцінювати з точки зору розширення або звуження межі свободи індивіда (групи) щодо досягненні життєво важливих для нього цілей у нових умовах порівняно з минулими (див: там же). Розглянута позиція сприяє розумінню того, що трансформаційні зміни можуть дещо “пом’якшити” адаптивні процеси за умов демократичного політичного режиму, скажімо, на макрорівні (держава), або ж відсутності авторитарно-тоталітарного тиску на мікрорівні (трудовий колектив, політична організація, установа, сім’я). Адже людина в демократичному суспільстві отримує значно більше векторів свободи, ніж у авторитарному, не говорячи про тоталітарні режими. Ураховуючи те, що на пострадянському просторі формуються демократичні суспільства, можна передбачити, що для їх членів розширюються межі вибору стратегій адаптації.

Разом з тим суперечливість трансформаційних змін (про що йшлося вище) певною мірою зводить процес адаптації до процесів виживання. Саме на це звертають увагу соціологи. Так, на думку А.Бистрової та Є.Євдокимової, основними стратегіями виживання населення в умовах, що змінюються, є:

  • пасивна соціальна адаптація, яка пов’язується зі зменшенням споживання або з утриманням „на плаву”: з метою отримання додаткового доходу і збереження того рівня споживання, що склався раніше, актуалізується допоміжна зайнятість, використовуються вміння і навички не лише основної професії;

  • радикальні зрушення, які пов’язуються зі зміною фаху, отриманням нових знань для того, щоб не тільки утримати, але й підвищити рівень споживання сім’ї, поліпшити якість життя;

  • ескапізм – утеча від реального життя, занурення в себе різними шляхами, що може призвести (як і в попередніх стратегіях) до девіації поведінки [2, 146].

Як бачимо, автори виділяють, власне, дві основні форми адаптації в перехідних умовах: активну і пасивну. Частина людей, які певний час не здатні адаптуватися до соціально-економічних змін, обирають ескапізм.

В.А.Ядов, виокремлюючи пасивно-очікувальну та активно-діяльнісну форми адаптації, зазначає, що на п’ятому році соціально-економічних реформ перша стратегія певним чином домінувала над другою, яка була властива небагатьом із “просунутих” та відносно заможних прошарків населення [27, 177]. Зауважимо: ми не погоджуємося з цією класифікацією і насамперед тому, що вона занадто звужує межі існування різних форм адаптації. Адже пасивна форма адаптації як процес являє собою певну діяльність навіть і у традиційному контексті її запровадження. Активна ж адаптація може за певних умов набувати передбачуваного змісту.

Захисні адаптації, за твердженням Л.В. Корель, мають самозбережувальну функцію і пов’язані з обов’язковою зміною способів взаємодії із середовищем, як правило, при збереженні „старих” традиційних цілей-цінностей. Ці адаптації поділяються на:

  • компенсаторні – такі, що здійснюються за допомогою механізму переключення взаємодопоміжних режимів функціонування складної соціальної системи;

  • деприваційні, в основі яких лежить стратегія самозбереження; вони мають місце при зниженні рівня вимог, спрощенні внутрішньої структури адаптанта, стандартів його поведінки;

  • мімікрійні, що являють собою пристосування, які ґрунтуються на соціальній мімікрії (хамелеонстві). “Це складний комплекс захисних засобів і пристосувань, що дозволяє вижити та самозберегтися тим соціальним групам, для яких у суспільстві склалися неможливі умови. Поведінка коректується внаслідок маскування традиційних настанов та незмінного цілепокладання” [23, 13-14].

Поділяючи думку щодо визначення компенсаторних і деприваційних адаптацій, ми не зовсім погоджуємося з авторським поясненням сутності мімікрійних адаптацій. Наше заперечення стосується, насамперед, функціональності мімікрійних адаптацій. Вважаємо, що мімікрійні адаптації виконують не тільки захисну функцію, на чому наголошує Л.В.Корель, але й іншу, не менш поширену – ціледосягнення успіху, яку ми називаємо „мімікрія-гараздування” (досягнення успіху). На нашу думку, саме в періоди суспільних трансформацій і реформ ці дві мімікрійні адаптаційні стратегії набувають досить поширеного характеру й охоплюють значну частину населення. Це невипадково. Адже невизначеність, безнадійність, безвір’я, приреченість, соціальна депресія стають типовими характеристиками суспільної свідомості більшості соціальних груп і верств населення у зв’язку з тим, що надія на позитивні зрушення так і залишається примарою, а люди змушені відшукувати оптимальні шляхи виживання, пристосування до ситуації, що склалася. У таких умовах частина людей хитрує – „вдягає” маску-роль, яка схвально сприймається соціальним оточенням, але за своїми ціннісно-нормативними вимірами не відповідає внутрішній ціннісно-нормативній системі адаптанта або ж повністю суперечить їй. Проте ця маска-роль дозволяє її носіям досягти бажаного результату: вижити чи досягти успіху в будь-якій сфері особистого та суспільного життя. Такий спосіб адаптації називається
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Похожие:

Соціальної мімікрії київ 2004 icon«організація та режисура виховних заходів» Практичне заняття №1
Культурно – дозвільні заходи – складова частина соціальної сфери життєдіяльності суспільства І людини
Соціальної мімікрії київ 2004 iconЯнц Н. Д. Екологічні й духовні трансформації українського села: монографія
Суспільство: тенденції соціальної динаміки: Монографія К.: Вц нубіп україни. – К., 2011. 288 с. 18 у д а
Соціальної мімікрії київ 2004 iconПедагогічна бібліографія 2002 Покажчик літератури Випуск 13 Київ-нпу-2009
Рекомендовано до друку Вченою Радою університету, протокол №2 від 30 жовтня 2008 р
Соціальної мімікрії київ 2004 iconПедагогічна бібліографія 2003 Покажчик літератури Випуск 14 Київ-нпу-2009
Рекомендовано до друку Вченою Радою університету, протокол №2 від 30 жовтня 2008 р
Соціальної мімікрії київ 2004 iconРекомендована література
Г. Г. Крючков. Прискорений курс французької мови. Підручник для студентів немовних факультетів вищих навчальних закладів. – Київ:...
Соціальної мімікрії київ 2004 iconМіністерство освіти І науки україни, молоді та спорту україни
Київ, проспект Перемоги, 10, тел. (044) 486-24-42, факс (044) 236-10-49
Соціальної мімікрії київ 2004 iconЄвропейська система оцінки відповідності та акредитації київ
Оцінка відповідності та державні органи: наскільки суспільною та наскільки приватною є оцінка відповідності? 12
Соціальної мімікрії київ 2004 icon60 лет. По дороге в будущее
Мгимо – Университет: Традиции и современность. 1944 – 2004 / Под общ ред. А. В. Торкунова. – М.: Оао «Московские учебники и Картолитография»,...
Соціальної мімікрії київ 2004 iconБиблиографический указатель 2004 г
Международные отношения: Библиографический ука­затель. Вып. 4 / Научная б-ка мгимо(У) мид россии. – М., 2004. – 324 с
Соціальної мімікрії київ 2004 iconСтатья опубликована : Социальная коммуникация в современном мире. Modern Social Communication / Сборник материалов российско-американской научной школы-семинара, 14-18 июня, 2004. М.: Ооо "Принт-Медиа", 2004. 58 с. С. 9-14

Разместите кнопку на своём сайте:
Библиотека


База данных защищена авторским правом ©lib2.znate.ru 2012
обратиться к администрации
Библиотека
Главная страница