Соціальної мімікрії київ 2004




Скачать 16,09 Kb.
НазваниеСоціальної мімікрії київ 2004
страница4/26
Дата03.02.2016
Размер16,09 Kb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Соціальна мімікрія як універсальний соціальний феномен



Теоретичне обґрунтування соціальної мімікрії як універсального соціального феномена вимагає не просто виявлення конкретних фактів існування маскувальної поведінки людей в історичному ракурсі, а, насамперед, потребує з’ясування просторово-часової інваріантності мімікрійних явищ та визначення форм, у яких вони виявляються в соціально-культурних умовах. Окрім того, необхідно виявити побічні ознаки універсальності цього феномена у філогенезі.

Термін “мімікрія” (mimicry), тобто наслідування, подразнення, імітація, спочатку з’явився в біології. Перша спроба наукового обґрунтування цього явища була зроблена англійським натуралістом Генрі Бейтсом у 1861 році в доповіді “Про метеликів, що міметують” [див.: 1]. Згодом у розробці теорії мімікрії взяли участь інші відомі натуралісти того часу, зокрема Ф.Мюллер, Фрімен. У бейтсівському розумінні, мімікрія являє собою схожість різних організмів (що отримують назву мімети, міми, наслідувачі) з речами навколишнього середовища – моделями, взірцями [1]. Дебют теорії мімікрії схвально зустрів у свій час Ч.Дарвін, вбачаючи в ній “чудовий (excellent) приклад природного відбору” [2]. На початку ХХ-го століття теорія мімікрії розроблялась переважно Поультоном, Г.Карпентером і Е.Фордом. На думку Поультона, схожість одних організмів з іншими (міметизм) розглядається як чинник, що надає певні переваги в боротьбі за існування. Наслідувачі живуть за рахунок репутації або за рахунок слави своїх моделей [2]. Г.Карпентер і Є.Форд визначали мімікрію як наслідування, “свідоме привласнення певною істотою з метою особистої користі властивостей, що притаманні іншій істоті” [3, 9]. “Чим глибше ми вивчаємо окремі явища мімікрії, – вважали вони, – тим більше переконуємося в тому, що найкраще пояснення дає природний відбір і що причини мімікрії ті ж самі, що і причини еволюції взагалі” (там же). Як відомо, основними причинами еволюції Ч.Дарвін назвав принцип збереження або виживання найбільш пристосованих істот. “Саме це, – зауважував вчений, – призводить до вдосконалення до покращення кожної істоти по віджношенню до органічних та неорганічних умов життя і, як наслідок, у більшості випадків також до того, що можна вважати підняттям на більш високий ступінь організації. Разом з тим просто організовані, низькі форми будуть довго зберігатися, якщо вони добре пристосовані до простих життєвих умов” [4, 94]. Завдяки теорії природного відбору стає зрозумілою сутність бейтсівської концепції мімікрії. У процесі еволюції в деяких тварин формуються певні захисні пристосування супроти їх ворогів, наприклад, захисне або застережливе забарвлення, що є типовим для тих видів, представники яких, скажімо, неприємні на смак. З іншого боку, представники відносно “смачних” видів, тобто імітаторів, можуть захищатися від своїх ворогів, якщо матимуть застережливе забарвлення неїстівних видів, “моделей”. Звідси, відповідно, і висновок Г.Бейтсом: неправдиве (удаване) застережливе забарвлення може створювати селективні переваги її носіям і повинно виникнути в ході еволюції. Щоб виконувати свої функції, захисному механізму повинна відповідати певна модель, яка: є неїстівною або вміє захищатися; має відмінний від інших кольоровий відтінок; є поширеною, хоча не обов’язково більш поширеною, ніж імітатор (якщо модель буде зустрічатися рідше, ніж імітатор, то у “хижака-їстівника” практично не залишається шансів переконатися в захисних властивостях моделі, і тому він не буде відмовлятися від імітатора; поширюється в одному ареалі, в один і той же час, що й імітатор; має схожість з імітатором, яка обмежується макроморфологією, кольоровими відтінками або поведінкою, “тобто він (імітатор – А.Л.) може обдурити художника, а не анатома” [5, 223].

“Мюллерівська” мімікрія, на відміну від “бейтсівської”, полягає в тому, що два неїстівних види наслідують один одного і тим самим зменшують кількість істот кожного виду, що гинуть під час навчання “їстівників”.

Класифікацію мімікрії в природі здійснив французький біолог Жиар. За його визначенням, існують такі види мімікрії:

  • агресивна, що необхідна для того аби напасти на жертву;

  • захисна, що спрямована на захист від нападника (опікунська мімікрія) або ж для того, щоб злякати його обманним виглядом (загрозлива мімікрія);

  • пряма, завдяки якій тварина, що мімікрує, безпосередньо зацікавлена в тому, аби замаскуватися;

  • непряма, що існує тоді, коли тварини різних видів у ході пристосування і конвергенції виробляють щось подібне на “професійну схожість” [6].

Запропонована автором класифікація біологічної мімікрії має досить важливе значення для дослідження соціальної мімікрії, адже, по-перше, в цій класифікації фіксується існування фенотипової (поведінкової) мімікрії (непрямий вид), а, по-друге, поняття „агресивна мімікрія” наближає нас до думки про виокремлення в людському житті окрім захисної, ще й мімікрію-гараздування (досягнення успіху, бажаних привілей).

Мімікрія у природному середовищі (всі її форми і види) розглядається вченими-дарвіністами як пристосувальне явище до жорстоких небезпечних природних умов, що загрожують існуванню певного виду тварин чи комах. Однак, слід наголосити й на тому, що серед біологів і досі немає єдиної точки зору на сутність мімікрії, тому що “боротьба за теорію мімікрії чи проти неї стала боротьбою “за” або “проти” теорії природного відбору” [2, 7]. Французький учений Роже Кайуа у статті “Мімікрія та легендарна психастенія” [7] (зауважимо, що це практично єдина доступна нам робота, у якій зроблено лише декілька перших кроків до розуміння мімікрії як і суспільного явища), спробував розібратися і узагальнити спонуки й особливості мімікрії як такої передусім у природному середовищі. Він зазначає, що перший ступінь мімікрії полягає в частковому уподібненні тварини за кольором або в гармонійній відповідності її кольору навколишньому середовищу. Другий ступінь – це механізм антиспектральної гомохромності, який відповідає прагненню комах чи тварин до комфорту і означає процес механічного фотографування, що подібне до змальовування, оскільки нове довкілля впливає на нові клітини тварини (комахи), що пересувається, і завдяки рефлексам вона нібито створює свій новий образ. У таких випадках мімікрія може бути і органічною, і психічною. Третій ступінь мімікрії має місце тоді, коли беззахисні тварини набувають загрожуючого вигляду інших, сильніших за них, тварин. При цьому вирішальної ролі набуває антропоморфізм, бо схожість помічає лише людина, що дивиться на об’єкт [7, 104-107].

Більш складним явищем, яке й досі немає обґрунтованого наукового пояснення, Р.Кайуа вважає гомоморфізм, суть якого полягає в тому, що і забарвлення, і морфологія тварини подібні не до живої істоти, а до нерухомого навколишнього середовища. Прикладом можуть бути округлі краби, схожі на камінці; креветки палемони, які важко можна відрізнити від коричневих водоростей; богомоли, чиї лапки подібні на пелюстки квітки; гусениці, що нагадують гілочки дерев тощо. “І тут ми маємо значно загадковіше і незрозуміле явище, що не піддається (як було у випадку гомохромності) безпосередньому механічному поясненню; тут тотожність, яка спостерігається в абсолютно виняткових умовах, настільки вражаюча, що її ніяк неможливо віднести до проекції чисто людських уявлень про схожість” (див.: там же). Пояснення цьому явищу, як зазначається далі, не дають ані інстинкти, ані поняття преадаптації, ані випадковість; і морфологічну мімікрію, подібно до хроматичної, можна порівнювати з фотографуванням форми та рельєфу, але фотографуванням не в площині зображення, а в тривимірному просторі з усією широтою та глибиною, тобто “виникає фотографія-скульптура, або телепластика”. Така гіпотеза для Р.Кайуа є найбільш правдоподібною, адже він переконаний: мімікрія “виходить у будь-якому випадку із того, що в певний момент організму властива пластичність, завдяки якій його морфологія й формується під впливом сил, що нині вже не діють (у всякому випадку в нормальних умовах)” [7, 110]. А відтак він піддає сумніву тезу про те, що мімікрія в тваринному світі виконує тільки захисну функцію, адже на “проміжних стадіях розвитку схожості така захисна реакція виявляється одночасно достатнім та недостатнім захистом: достатнім, аби вид не зник, і недостатнім, аби зміни продовжувалися” [7, 111]. Саме тому вчений погоджується з Кено, що мімікрія – “це вторинний феномен, який позбавлений будь-якої захисної функції... ми маємо справу з розкішшю, і, навіть, можна сказати з небезпечною, оскільки від мімікрії комаха страждає ще більше: гусениці-землеміри так вдало імітують зелені паростки, що їх обрізають секатором; комахам Phyllis ще гірше - вони поїдають одна одну, плутаючи себе зі справжнім листям, а це наводить на думку про якийсь колективний мазохізм, що веде до взаємопоїдання, уподібнення до листя виявляється провокацією до канібалізму на такого роду тотемічному святкуванні” [7,112]. І саме у Р.Кайуа є думка про те, що і людині природно “властиві якісь фізіологічні дані, які дивним чином збігаються з вищеназваними фактами, адже головне, що у “первісної людини” збереглася нагальна потреба наслідувати і віра в дієвість такого наслідування; у “цивілізованої людини” вони ще зміцнюються і залишаються однією із двох умов розвитку власної думки” (там же). Автор пояснює мімікрію, ґрунтуючись на таких законах міметичної магії, як : “один раз переткнувшись, речі поєднуються навіки” і “подібне породжується подібним”; зауважуючи, що її можна було б витлумачити як “чаклунство, яке призупинилося в кульмінаційний момент, завороживши самого чаклуна” (там же). Цілком очевидно, що таке пояснення мімікрії припустиме тільки на перший погляд і це добре розуміє автор. Намагаючись зрозуміти сутність цього явища, він пов’язує його з психологією психастенії, а точніше з легендарною психастенією, тобто порушенням усталених відносин між особистістю і простором. Йдеться про “процес знеособлювання через злиття з простором, що якраз і реалізується в морфологічних змінах деяких тваринних видів при мімікрії. Магічна сила ... ночі та пітьми, страх темряви, безперечно, призводить до того, що під загрозою опиняється протиставленість організму та середовища” [7,114].

Отже, на думку Р.Кайуа, мімікрію породжує “спокуса простором”, адже сприйняття простору – явище досить складне, тому що воно пов’язується з його відображенням. А тому мімікрія виникає з метою не просто захисту (пошуки схожості – це тільки засоби), а пристосування до середовища: інстинкт доповнює морфологію. Але “поруч з інстинктом самозбереження, який нібито поляризує істоту в її житті, досить часто виявляється свого роду інстинкт залишення, що поляризує організм на існуванні застиглому, безпочуттєвому, несвідомому; це, так би мовити, інерція життєвого пориву –частковий випадок загальної закономірності, яка передбачає, що будь-яка дія викликає реакцію, що стримує її і є пропорційною силі цієї дії” [7,119].

З нашого погляду, певний сенс у міркуваннях Р. Кайуа є. Ми теж схильні розглядати мімікрію людини не лише як адаптивний спосіб захисту від навколишнього середовища, але і як спосіб пристосування взагалі до зовнішніх обставин з метою досягнення успіху. Однак стосовно її детермінуючих чинників наша позиція принципово інша. Якщо морфологічну мімікрію певною мірою можуть детермінувати інстинкти та міметична магія, хоча і в цьому плані необхідно значно поглибити дослідження, то соціальну мімікрію ми пов’язуємо не з магічними законами, а з ситуативно модифікованими атрибутивними властивостями людини (про що йтиметься мова в наступних розділах роботи). Спроба Р.Кайуа заглибитися в сутність мімікрії як феномена не тільки тваринного, але й людського буття, спонукала до висновку, що явище мімікрії з природного середовища може копіюватися на соціальний світ.

В інших відомих нам наукових працях (а їх обмаль) соціальна мімікрія розглядається як захисна форма адаптації. На думку, скажімо, А.Д.Сухова, соціальна мімікрія буває двох видів: 1) коли явища маскуються під традиційні; 2) коли, навпаки, старі явища намагаються видавати себе за нові [8, 76]. Наприклад, він згадує факти маскування французької революції 1789-1814 рр. по черзі то під Римську республіку, то під Римську імперію; маскування католицизму в епоху Відродження, який без перебудови своєї ієрархії набув лише нових зовнішніх атрибутів. До речі, К.Маркс, для характеристики Росії ХVIII-XIX ст. (від Петра I до Миколи I) скористався висловом “маска західної цивілізації”, підкреслюючи, що Петро I створив “примарну цивілізацію” [9, 588; 10, 701]. Розглядаючи види соціальної мімікрії, А.Д.Сухов залишає без пояснення суть самого явища, принагідно зауважуючи лише, що соціальна мімікрія є свідченням ненадійності деяких соціальних структур, щоправда, яких саме, не уточнює. А.Д.Сухов був практично єдиним, хто в науковій думці радянських часів звернув увагу на феномен соціальної мімікрії. І лише на початку 90-х років минулого століття в енциклопедичному словнику з політології було запропоновано визначення, згідно з яким соціальна мімікрія являє собою “складний комплекс захисних методів і пристосувань соціально-політичного характеру, що дають можливість вижити та самозберегтися тим соціальним групам, силам і прошаркам, для яких у суспільстві склалися неможливі умови життя і діяльності” [11, 357]. З цим визначенням збігається тлумачення соціальної мімікрії, яке пропонує Л.Корель. Дослідниця не розширює і не поглиблює це поняття, не прагне конкретизувати його сутність, обмежується твердженням, що корекція поведінки при мімікрії здійснюється через маскування традиційних настанов і незмінного цілепокладання. Розглядаючи соціальну мімікрію як псевдоадаптацію, вона зауважує, що зовнішня пристосованість людей до ситуації поєднується з негативним ставленням до її норм, вимог, до нових цілей-цінностей [12, 13-14]. Власне, названими науковими джерелами й обмежується соціологічна література, в якій здійснюються спроби з’ясувати, яким чином соціальна мімікрія виявляється в людському бутті. У запропонованих ученими дослідженнях соціальна мімікрія розглядається як така, що виконує суто адаптивно-захисну функцію. На наш погляд, така позиція розкриває тільки одну сторону цього поширеного і досить цікавого з наукової і життєвої точок зору явища.

Основна гіпотеза нашого дослідження полягає, насамперед, у тому, що соціальна мімікрія як адаптивний спосіб життєдіяльності людей – це закономірне історичне явище, яке існує в усі періоди життя людства в певних групах і спільнотах, та виконує не тільки захисну, а й іншу, не менш значущу функцію – гараздування, досягнення успіху. В окремі періоди суспільного життя остання є не менш поширеною, а подекуди серед певних соціальних груп може домінувати над першою. Щоб переконатися в цьому, варто озирнутися в історичне минуле людства і дослідити генезу цього соціального феномена.

Соціальна мімікрія – явище не нове. Вона з’явилася і розвивалася разом з еволюцією людського інтелекту в силу його специфічних якостей і властивостей. Загально відомі історичні факти мімікрійної поведінки первісних людей, які під час полювання на диких тварин маскувалися під них, одягаючи шкіру вбитих звірів, або ж під природні об’єкти: каміння, рослини тощо, розмальовували своє тіло тими кольорами, що робили їх непомітними для хижаків. Оманливим зовнішнім виглядом наші пращури намагалися перш за все задовольнити свої основні інстинкти: травлення і самозбереження. У тих прадавніх жорстоких природних умовах мімікрійна поведінка здійснювалася людьми або як захисна реакція на загрозу, що існувала для їхнього життя, або як певний ритуал.

Антропологічна інтерпретація ритуальної мімікрії має місце у творчості визначного діяча культури Д.Ліндсея. Досліджуючи австралійську культуру палеоліту, він наводить приклади цікавих ритуалів, що пов’язані з обрядовим перетворенням чоловіка на жінку задля того, щоб довести його здатність народжувати дітей. До основних ритуалів належало висвячення (ініціація). За церемонійного перемир’я звідусіль збиралися тубільці, що належали до окремих племен. Таким чином здійснювався кругообіг ідей і вимальовувалася тенденція до одностайності; одночасно з’являлася нагода запровадити нові елементи. Обряди поєднували різні дійства, що тривали два-три місяці. Розігрувалися міфи. Людина могла зображувати тварину “алчеринга”2, наприклад, кенгуру. Д.Ліндсей описав це дійство так: “Підстрибом з’являється виконавець: з пояса в нього звисає вовняний клубок, як калитка тварини. Він стрибає туди-сюди, вкладається відпочивати, імітуючи кенгуру. Під час його виступу люди довкола новонавернених співають про блукання кенгуру в “алчеринга” та про остаточне перетворення на “чурингу”.3 Імітуються також такі явища, як дощ і буря. Тубільці організовують концерти, упродовж яких один співак видає одне якесь звучання – хвиль, вітру, дерев, священних тварин” [13, 35-36]. Досить поширеним ритуалом у австралійців були танці у машкарі. Вони були спрямовані на те, щоб “справити враження і випрохати прощення у Духа в личині, що у свою чергу вплине на репрезентований ним вид. Під час Обряду Запрошення на Свято духам тварин пропонують взяти участь у святкуваннях і прийняти вшанувальні пісні, танці та офіри” [13, 48-49].

Перехід до цивілізації позначився розпадом упорядкованої системи ритуалів плодючості та ініціації, яка існувала в тотемному4 племені. Проте опір звичаям був настільки сильним, що з’явилася низка їх перехідних споріднених форм. Накладаючись на племінні ритуали чи виростаючи за їхній рахунок і поруч з ними, з’являються найрізноманітніші замкнуті братства, або таємні товариства, побудовані на зразок старорежимних форм ініціації, однак їхня мета полягала, передусім, у підвищенні престижу і в подальшому практикуванні магії. В Америці в індіанців, в Африці ще збереглися перевдягання з личинами, але без глибинного тотемного значення. “У собак хідатса був міф, що справді розповідав про їхній зв’язок з собаками, але їхні танечні оздоби мали мішаний характер: головний убір – з пір’я сови й сороки, на шиї – брязкала з пташиних кісток, а в руках – брязкала з копит, а також лук і стріли. Перед танком вони по-собачому вили, а їхній вождь називався Справжнім Собакою. Звернення до нього повинно було містити протилежне значення, наприклад, “підійди” означало “відходь”. Група славилася відвагою в бою. У воїнів братства Бика головний убір прикрашався рогами, щити й піки оздоблювалися пір’ям. Двоє корифеїв у танку мали машкару бізонів, а жінка у шкурі антилопи подавала їм воду до пиття”, - так описав Д. Лідсей ритуальні мімікріювання індіанців під тварин [13, 71-72]. У шаманських міфах також є приклади мімікріювання: шамани імітували поведінку тварин, явищ природи, фетиші, яким вклонялися різні народи.

Грецька як і римська, візантійська культура засвідчує чимало прикладів більш удосконаленої мімікрійної поведінки людей, зокрема в театральному мистецтві: трагедіях, містеріях, комедіях, і особливо на маскарадах, що розігрувалися на святах. Це було суцільне маскування акторів не тільки під тварин, як це робили первісні люди, згодом індоєвропейці, африканці, ассірійці та інші народності, але й під інших людей і, навіть, богів.

Чимало фактів мімікрійної поведінки людей, від дикунських племен до цивілізованих народів, наводить англійський історик та етнограф Е.Тейлор у своїй славнозвісній книзі “Первісна культура” [14]. Він, наприклад, згадує вірування про перевертнів, що проходить крізь дикий, варварський, античний, східний та середньовічний періоди до сьогодення в Європі. Згідно з цим віруванням, деякі люди мають здатність (чаклунське мистецтво) перетворюватися на певний час у хижаків. Так, тубільці гірського індійського племені гаррау, демонструючи мистецтво “перетворювання на тигра”, імітували (підробляли) його ходу, вірячи в те, що одна із чотирьох душ людини неначебто оживляла тіло тварини. Усе це робилося з метою знищення ворогів.

У Південно-Східній Азії не менш поширеною була ідея про чаклунів, які перетворювалися на людей-тигрів і нишпорили в пошуках здобичі. На Малайському півострові джакуни також вірили в те, людина перетворюється на тигра для того, щоб помститися ворогам; перетворення відбувається на очах людей і саме в ту мить, коли має відбутися стрибок. На думку Е.Тейлора, якщо приживається подібне вірування, то уява людей настільки збуджується, що може відображати це дійство у вигляді реальної події. “Чаклун, бажаючи віддалитися від ворога, погрожує йому, що перетвориться на тигра і розірве всіх його одноплемінників; він починає ричати тільки тоді, коли знаходиться на деякій відстані від сусідів, але так, щоб останні все-таки чули це вдаване гарчання. “Дивіться, - кричать вони, - усе його тіло вже починає покриватися тигровими плямами”. “Бачите, як ростуть його нігті!” – вигукують з жахом жінки, хоча вони навіть не можуть бачити лицедія, який сховався у своїй палатці: перед їх збентеженими очима постають явища, що не існують в дійсності”, - так передав автор опис Добрицгофером “перевтілення” абіпонів Південної Америки в тигрів. Як зауважує Е.Тейлор, особливо багата міфами про людей-левів, людей-леопардів тощо Африка. Мовою канурі із Борну зі слова “бульту” (гієна) складається дієслово “бультудін”, що означає “я перетворююсь на гієну”, і тубільці стверджують, що існує місто Кабутілоа, де кожна людина має таку здібність [14, 144].

В Індії в минулі віки пануючі арійці описували грубих тубільців країни як людей, здатних за допомогою чаклунства силами змінювати свій вигляд за власним бажанням. Індуси, які проживали в Чота-Нагпурі і Сингбумі, твердо вірили в те, що мунда занадто сильні в чаклунстві і можуть перевтілюватися в тигрів та інших хижаків задля того аби забрати життя у тварин і своїх ворогів [14, 93]. Існують також легенди про те, що дикі племена могли вдавати себе за мавп, поводячись по-мавпячи, щоб захиститися від білих людей, які полювали на них [див.: 14, 185].

Людська історія багата на байки, притчі, де знайшли своє відображення приклади перетворення людей на тварин і які з часом почали тлумачитися як “епізоди священної історії”. З цього приводу варто згадати буддистське писання про те, що Гаутама під час своїх 550 народжень з’являвся в образах жаби, риби, ворони, мавпи і багатьох інших тварин. Його послідовники настільки вірили в реальність цих перевтілень, що в буддійських храмах досі зберігаються реліквії у вигляді смуху, пір’я, кісток тих тварин, у тілах яких перебував великий учитель [14, 203].

Безумовно, міф – річ уявна і, як визначає Е.Тейлор, “є історією його авторів, а не дійових в ньому осіб. Він є згадка про життя не надприродних героїв, а народів, що створили його своєю поетичною уявою” [14, 204], за якою приховуються якісь конкретно-історичні факти, що зумовили людський розум трактувати їх певним чином, і причини, які породили відповідні вигадки. Але в усіх випадках простежується бажання людини перевтілитися в когось іншого, сильнішого і могутнішого за неї, з метою перемогти своїх ворогів і дику природу, захиститися від них.

Отже, історія свідчить про те, що соціальна мімікрія як маскувальна поведінка людини з’явилася з певною метою ще на первісному етапі існування людства і вдосконалювалася у процесі його розвитку. Спостерігаючи за життям тваринного світу, первісні люди переймали поведінку окремих, найбільш сильних, його представників для того, щоб, по-перше, захиститися від небезпечних хижаків і ворогів; по-друге, задобрити духів і богів своєю ритуальною (маскувальною) поведінкою. Саме з маскувальною поведінкою первісних людей, яка нагадувала та повторювала рухи і звички тварин, і пов’язується, на наш погляд, зародження соціальної мімікрії як універсального соціального феномену людства, що, у свою чергу, стало історичним аналогом біологічної мімікрії, яка існує у двох основних видах:

  1. тілесному (реалізується за рахунок генетично запрограмованої здатності фізіолого-соматичних (морфологічних) “підлаштувань” організмів під довкілля, тобто мім імітує зовнішній вигляд моделі, забарвлення шкіри, малюнок, а іноді і увесь зовнішній вигляд, а точніше, форму іншого організму або ж предметів довкілля);

  2. фенотиповому (виявляється завдяки генетично запрограмованій здатності тварини (іншого живого організму) до імітації поведінки та звичок тварини-моделі унаслідок штучного надання своєму організму ознак і властивостей інших видів тварин на основі відповідної поведінки).

Зауважимо, що в опрацьованій науковій літературі відсутнє поняття “фенотипова мімікрія”, хоча, на наш погляд, воно якнайкраще відображає поведінкову мімікрію тварин. Адже фенологічній підхід генетично зумовлює еволюційний зв’язок між біологічною і соціальною мімікрією, і саме із фенотиповою мімікрією тварин пов’язуються перші спроби людей імітувати поведінку тварин у певні просторово-часові моменти свого життя.

А відтак, як нам здається, первісним історичним типом соціальної мімікрії стала
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Похожие:

Соціальної мімікрії київ 2004 icon«організація та режисура виховних заходів» Практичне заняття №1
Культурно – дозвільні заходи – складова частина соціальної сфери життєдіяльності суспільства І людини
Соціальної мімікрії київ 2004 iconЯнц Н. Д. Екологічні й духовні трансформації українського села: монографія
Суспільство: тенденції соціальної динаміки: Монографія К.: Вц нубіп україни. – К., 2011. 288 с. 18 у д а
Соціальної мімікрії київ 2004 iconПедагогічна бібліографія 2002 Покажчик літератури Випуск 13 Київ-нпу-2009
Рекомендовано до друку Вченою Радою університету, протокол №2 від 30 жовтня 2008 р
Соціальної мімікрії київ 2004 iconПедагогічна бібліографія 2003 Покажчик літератури Випуск 14 Київ-нпу-2009
Рекомендовано до друку Вченою Радою університету, протокол №2 від 30 жовтня 2008 р
Соціальної мімікрії київ 2004 iconРекомендована література
Г. Г. Крючков. Прискорений курс французької мови. Підручник для студентів немовних факультетів вищих навчальних закладів. – Київ:...
Соціальної мімікрії київ 2004 iconМіністерство освіти І науки україни, молоді та спорту україни
Київ, проспект Перемоги, 10, тел. (044) 486-24-42, факс (044) 236-10-49
Соціальної мімікрії київ 2004 iconЄвропейська система оцінки відповідності та акредитації київ
Оцінка відповідності та державні органи: наскільки суспільною та наскільки приватною є оцінка відповідності? 12
Соціальної мімікрії київ 2004 icon60 лет. По дороге в будущее
Мгимо – Университет: Традиции и современность. 1944 – 2004 / Под общ ред. А. В. Торкунова. – М.: Оао «Московские учебники и Картолитография»,...
Соціальної мімікрії київ 2004 iconБиблиографический указатель 2004 г
Международные отношения: Библиографический ука­затель. Вып. 4 / Научная б-ка мгимо(У) мид россии. – М., 2004. – 324 с
Соціальної мімікрії київ 2004 iconСтатья опубликована : Социальная коммуникация в современном мире. Modern Social Communication / Сборник материалов российско-американской научной школы-семинара, 14-18 июня, 2004. М.: Ооо "Принт-Медиа", 2004. 58 с. С. 9-14

Разместите кнопку на своём сайте:
Библиотека


База данных защищена авторским правом ©lib2.znate.ru 2012
обратиться к администрации
Библиотека
Главная страница