Соціальної мімікрії київ 2004




Скачать 16,09 Kb.
НазваниеСоціальної мімікрії київ 2004
страница5/26
Дата03.02.2016
Размер16,09 Kb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26
ритуальна, яка виявлялася як аналог фенотипової мімікрії тварин і була досить поширеною у приматів і первісних людей. Основним знаряддям ритуальної мімікрійної поведінки були роги тварин, шкіра, імітація тваринних звуків, звичок, що відтворювалися первісними людьми в танцях та мисливських іграх. Мета ритуальної мімікрії полягала в тому, щоб, захиститися від сильніших – чи то хижаків, чи то ворогів; по-друге, виблагати в богів щодо вдалого мисливства або безпечного існування в жорстоких природних умовах.

Розвиток людини, який відбувався завдяки вдосконаленню нею знарядь праці, що у свою чергу, спричинило розвинення її інтелекту, безперечно, змінював і її поведінку. Людина починає хитрувати, обдурювати інших задля досягнення своїх намірів. У племенах, згодом в общинах почали виокремлюватися особи, яким хотілося володарювати над іншими, зайняти панівне становище. Вони розуміли, що тільки страх перед богами чи духами й омана можуть тримати людей у полоні постійної пригніченості та слухняності. Основними засобами, що сприяли цьому, стали магія і чаклунство. Найбільш хитрі та сильні особи почали використовувати їх, імітуючи богоподібних істот або певні явища природи, які допомагали їм вводити інших людей в оману стосовно свого богоподібного єства.

Практично одночасно з ритуальною мімікрією почав зароджуватися і формуватися другий історичний тип соціальної мімікрії, яку ми називаємо магічною (чаклунською) і яка була досить поширеною як у первісному суспільстві, так і серед усіх народів епохи рабовласництва та феодалізму. Магічна мімікрія виявлялася через перевертнів, шаманів, відьм, мала і має необмежену владу, оскільки й сьогодні її прояви не втратили своєї небезпечної сили й утримують частину решту людей у своєму полоні.

Отже, магічна (чаклунська) мімікрія як історичний тип являє собою специфічний адаптивний спосіб поведінки тієї частини людей, які мають більш розвинений інтелект, порівняно із загалом, і динамічніше реагують на особливості довкілля і оточення, що можуть сприяти реалізації їх амбітних задумів щодо завоювання панівного становища в племені, родовій общині чи в будь-якій іншій людській популяції. Ця форма соціальної мімікрії мала за мету завоювання довіри і поваги з боку інших людей, поширення своєї особистісної влади, життєвого простору, щоб у такий спосіб панувати над іншими.

Особливий період свого існування пережила соціальна мімікрія в Стародавньому світі – Греції, Римі, Китаї. Класичні за своїм змістом зразки соціальної мімікрії подані в грецькій міфології, де знайшли своє відображення міфи про народження і діяльність богів – фантастичних істот, що уособлювали не тільки різні природні явища, але й могли миттєво перевтілюватися в людей і тварин. Сам громовержець Зевс міг набувати будь-якого образу. Так, у легенді про викрадення Європи, дочки багатого царя фінікійського міста Сідона, Зевс, боячись налякати своєю появою юне створіння, перетворюється на чудового бичка. Перевтілення Зевса в бичка зображено в поемі Мосха „Ідилія”: “Вся шерсть бичка-Зевса виблискувала, як золото, тільки на лобі в нього світилася, немов сяйво місяця, срібна пляма, золоті роги бичка були вигнуті, неначе місяць-молодик, коли вперше бачиш його в промінні пурпурового заходу. Чудовий бичок з’явився на галявині і легкою ходою, ледве торкаючись трави, підійшов до дів. Сілонські діви не злякалися його, вони оточили чудесну тварину і пестливо гладили її. Бичок підійшов до Європи, лизав їй руки і лащився до неї. Його дихання пахло амброзією, усе повітря було напоєне цими пахощами. Європа гладила бика своєю ніжною рукою по золотій шерсті, обіймала голову і цілувала його. Бичок ліг біля ніг прекрасної діви, нібито просив її сісти на нього. Сміючись, сіла Європа не широку спину бичка. Хотіли й інші діви сісти поруч. Раптом бичок скочив і швидко помчав до моря. Викрав він ту, яку хотів” [15, 85]. Цей факт наочно демонструє мімікрію Зевса задля досягнення своєї мети – викрадення красуні-Європи.

Згадаймо й легенду про морського бога Протея: “Багато божеств оточує великого брата, Посейдона; серед них віщий старець Нерей, який відає всі глибокі таємниці майбутнього, ... і старець Протей, який змінює, неначе море, свій образ і перевтілюється за бажанням у різних тварин і потвор” [15, 14]. Звідси і походить відомий вислів “протеєва безліч”, що використовується тоді, коли йдеться про різні перевтілення людини за відсутності свого справжнього обличчя. Аналізовані міфи є зразками фенотипової мімікрії, адже перевтілення в тварину, або в іншу живу істоту, – це набуття зовсім нового зовнішнього вигляду, що певною мірою немовби поєднує біологічну і соціальну мімікрію. Слід, проте, пам’ятати, що мова йде лише про міфи, легенди, а не про факти людського буття. А от у легенді про троянського коня мімікрія набуває свого реального змісту. Коли греки ніяк не могли оволодіти Троєю, Одіссей умовив їх учинити хитро: він порадив спорудити величезного дерев’яного коня, де б могли сховатися наймогутніші грецькі воїни. Решта війська мала відпливти від берега Тріади і заховатися за островом Тенедосом, щоб потім повернутися назад та увійти в місто, браму якого відкривають ті, що знаходилися всередині дерев’яного коня, якого троянці затягли до міста, повіривши брехливим словам полоненого Синона, нібито коня зроблено в дарунок Афіні і що він принесе перемогу. Грек Синон настільки майстерно мімікріював під ображеного Одиссеєм воїна, що переконав троянців увезти коня до міста. У поемі Вергілія “Енеїда” цей факт описується так: “ Коли троянці стояли навколо коня, усе тісніше обступаючи його, раптом почувся голосний крик: пастухи вели зв’язаного полоненого, який добровільно віддався їм у руки. Цим полоненим був грек Синон. Обступили його троянці і почали знущатися над ним. Мовчки стояв Синон, боязко поглядаючи на троянців, що його оточили. Нарешті, заговорив. Гірко нарікав він, проливаючи сльози, на гірку долю свою. Зворушили Синонові сльози Пріама і всіх троянців. Почали вони розпитувати його, хто він і чому залишився. Тоді розповів Синон вигадану історію, яку придумав для нього Одиссей, щоб обдурити троянців. Синон розповів, як задумав згубити його Одіссей, бо він був родич того Паламеда, якого так ненавидів цар Ітаки. Тому, коли греки вирішили припинити облогу, Одиссей умовив Калхаса сповістити, нібито боги за щасливе повернення на батьківщину вимагають людської жертви. Довго удавав Калхас, що вагається, на кого вказати як на жертву богам і, нарешті, вказав на Синона. Зв’язали греки Синона і повели до жертовника. Але він розірвав мотузки і врятувався від неминучої смерті втечею. Довго переховувався в густих зарослях очерету Синон, вичікуючи відплиття греків на батьківщину. Коли ж ті відпливли, вийшов він із свого сховища і добровільно віддався в руки пастухів. Повірили троянці хитрому грекові. Пріама звелів звільнити його і запитав, що значить цей дерев’яний кінь, залишений греками в таборі. Тільки цього запитання і чекав Синон. Прикликавши богів за свідків того, що він говорить правду, Синон сказав, що коня залишили греки для того, щоб уласкавити грізну Афіну-Палладу, розгнівану викраденням Палладія з Трої. Кінь цей, за словами Синона, буде могутнім захистом Трої, якщо троянці ввезуть його до міста. Повірили і в цьому троянці Синону” [15, 193-194]. Мімікрія Синона, розіграна за сценарієм Одиссея, була настільки майстерною, а машкара жертви Одиссея настільки влучною, що переконала багатьох розумних троянців і призвела до загибелі Трої. Поведінка Синона є класичним прикладом мімікрійної поведінки, коли суб’єкт, утілюючись у вигаданий міфічний образ, адаптується в певному людському середовищі і вводить його в оману задля власних чи кланових егоїстичних інтересів.

Історичні особливості функціонування поведінкової мімікрії можна простежити, користуючись оригінальною за своїм жанром соціологічною роботою І.О.Мартинюка та Н.І.Соболєвої “Люди і ролі” [16], у якій цікаво – у ракурсі становлення театрального мистецтва - подається історія зародження і розвитку “ролі” як провідної дійової особи людського життя. Мімікрійна поведінка Стародавнього світу здійснювалася в двох основних сферах життя: у світсько-військовій та розважальній. Інтриги, маскування, імітаційна поведінка грецьких та римських патриціїв була наскільки витонченою та хитрою, настільки й жорстокою та безжалісною. Адже основна її мета полягала в тому, щоб будь-якою ціною захопити вищу ієрархічну драбинку влади. У сфері театрального мистецтва все частіше використовуються міфи та маски для гри комедійного жанру. Актори-чоловіки мімікріювали під жінок, майстерно перевтілювалися в жіночі персонажі. У той час, як зазначають автори книги “Люди і ролі”, “...комедія втрачає політичне значення і стає суто побутовою. Сюжет будується на любовній інтризі. При цьому ускладнюється рольова структура, з’являються традиційні персонажі - маски... Характерним стає і зовнішнє оформлення ролей. Актори комедії одягали маски з ротом, розтягнутим у посмішці від вуха до вуха” [16, 13].

Коли занепала цивілізація Стародавньої Греції, традиції її театрального мистецтва підхопив Стародавній Рим. Римляни збагатили театральне мистецтво, сюжети якого вони переносили і в реальне життя, деякими характерними особливостями своїх ритуалів, обрядів та ігор. Найбільшої популярності набула ателлона – невелика імпровізована вистава з чотирма постійними персонажами-масками. Якщо стародавні міфи були уособленням людської уяви про теологічне походження світу, то маски-персонажі як характерні атрибути театрального мистецтва і реального життя дозволяли переносити міфічні сюжети в реальне життя не тільки в Стародавніх Греції та Риму, але і в Стародавньому Сході – Китаї, Індії та Японії. Міфологізація та імітація реальності на театралізованій сцені і, навпаки, імітація сценічного життя – у повсякденні стало досить поширеним способом життєіснування майже всіх прошарків населення стародавнього світу. Міфічна маска була тоді найбільш шанованим і впливовим персонажем життя. Перевтілення людей у відповідні міфологічні або реальні персонажі було досить поширеним і ставило за мету адаптуватися їх в бажаному соціальному просторі та реалізувати свої задуми чи то щодо збагачення, чи то щодо вдалого одруження, чи то щодо отримання вигідної пропозиції тощо. У цей час виникає і поширюється така мімікрія, яку ми кваліфікуємо як міфічно-театралізована. Вона знаменувала собою зародження театрального мистецтва не тільки на сцені, але і в житті, що ставало суцільним театральним дійством, у якому головні ролі виконували маски жреців, фараонів, імператорів, філософів, граючи міфічні або реальні життєві сюжети. Згадаймо хоча б імператора Нерона, який усе своє життя імітував образ жорстокого і безжалісного володаря, що наводив жах на увесь народ. Після смерті Нерона через двадцять років у Римі з’явився чоловік, який, маючи з ним зовнішню схожість, і видавав себе за нього. Цей історичний факт ліг в основу роману “Псевдонерон”, що вийшов з-під пера відомого німецького письменника Л.Фейхтвангера. У романі змальовано блискучий соціально-психологічний портрет мімікріанта Терентія-горшечника, який через мімікрію, використовуючи зовнішню схожість зі справжнім Нероном, імітував його воскресіння , а згодом, увівши в оману довірливих римлян, імітував і стиль поведінки Нерона для того, аби задовольнити свої амбітні інтереси. Терентій настільки увійшов у роль, що навіть сам починає вірити в те, що нібито він і є реальним Нероном [17].

В епоху Середньовіччя поруч з названими формами соціальної мімікрії починає інтенсивно формуватися новий історичний тип – містифікаторська мімікрія. Панівне місце в суспільстві того часу, як відомо, займало духовенство, яке, з одного боку, відігравало важливу суспільно-організаційну місію, об’єднуючи людей на релігійних доктринах, а, з іншого, – чинило жорстокий опір прогресивному руху просвітницьких ідей. Інквізиція була тим судово-слідчим органом католицької церкви, який, використовуючи різні витончені тортури і переслідування супротивників папської влади, боровся з визвольним рухом, атеїзмом, свободомисленням. Вона вдавалася до містифікаторської мімікрії в ролях “синів Божих”, “пророків”, “месій”, тобто посередників між Богом і землянами, щоб довести провину безвинних людей. Містифікаторська мімікрія базувалася, насамперед, на різних релігійних ідеологіях, що знаходили своє пропагування у проповідях тощо. Це більш удосконалений тип мімікрії, який здійснювався шляхом інтелектуально витонченого впливу певної частини церковних служителів, духовенства на масову свідомість людей. Містифікаторська мімікрія, до якої вдавалися інквізитори і окремі священнослужителі, здебільшого носила єзуїтський характер, вона сприяла реалізації ідейного абсолютизму церкви та виконанню нею домінуючої та організуючої ролі в суспільстві. Одночасно з нею існували світська і літературна містифікаторська мімікрія, коли на арену “людського театру” вийшли скоморохи, розігрували містерії і карнавали, поети та письменники почали використовувати псевдоніми-маски для вільної творчої самореалізації. Це давало людям можливість на якийсь час “вислизнути” з рольової структури”, що було “віддушиною для соціальних почуттів” [16, 17]. Поширення карнавалів майже в усіх країнах Європи згодом призвело до появи маскарадів, які стали невід’ємною частиною життя і в Росії. Доречно підмітили І.О.Мартинюк і Н.І.Соболєва, що “якраз у можливості безтурботно звільнитися від соціальних умовностей і полягала основна зваба маскарадів для світських левів і левиць” [див.: там же, 18]. Для простого люду маскарад, навпаки, давав шанс, завдяки маскуванню деякий час побути в ролі заможних осіб. Але це лише маскарад, театральне, штучно розігране дійство, у якому люди одягають маску на обличчя, змінюють свій одяг як атрибут певного соціального прошарку, що дає їм можливість поводитися певним чином, приховуючи своє походження і соціальний стан. Це театральний ситуативний варіант мімікрії. У реальному житті все було по-іншому. Можновладці (духовенство) примушувало людей увесь час приховувати своє справжнє ставлення до влади, підкорятися усталеним нормам-законам і не порушувати їх під загрозою смерті. Люди увесь час примусово жили під машкарою “слухняної отари”, не маючи сміливості вголос висловити своєї почуття, думки, ставлення до всевладдя панівного класу. Частина звикала до такого життя і не задумувалася над можливістю „жити по-іншому”, частина – не погоджувалася із правлячим режимом і намагалася відкрито виступати проти насилля, а решта – не оприлюднювала справжні почуття, оцінки, судження, маскувала їх, щоб спокійно жити і не мати проблем.

Зазначимо, що особливого поширення набула містифікаторська мімікрія-гараздування (досягнення успіху) при королівських та царських дворах у Х1V-XV111 ст. Вона знайшла своє відображення в літературних та історичних доробках, зокрема у творах О.Бальзака, О.Дюма, Стендаля, М.Дрюона та ін. Так, у літературно-історичній серії романів М.Дрюона “Прокляті королі” оживає Франція ХV1 століття в період між процесом тамплієров (1307-1314 рр.) і початком Столітньої війни (1337-1453 рр.) з усіма пристрастями і політичними драмами, де перетиналися королі, королеви, міністри, папи, могутні синьйори епохи владарювання родини Капетингів [18]. Лицедійство, постійне обдурювання, придворні інтриги, містифікації були постійними атрибутами соціальних стосунків королівських родин і церкви в боротьбі за трон. М.Дрюон майстерно описав витончену містифікаторську мімікрію правлячих осіб та їх ворогів.

Класичний приклад такої мімікрії подав і О.Дюма-старший у романі «Людина в залізній масці». У Франції епохи Людовика Х1V група змовників заради власних інтересів при дворі намагається переконати і таки переконує одного з близнюків замінити свого брата на троні, але при цьому назавжди забути про себе. Змова вдало реалізується в дійсності і справжній король навічно заточується до в’язниці у залізній масці, а його брат Філіпп стає замість нього монархом.

Згадаймо відомий роман Стендаля “Червоне і чорне”, де створено прекрасний образ мімікріанта Жюльєна Сореля, який пристрасно кохав Луїзу де Реналь, але постійно приховував свої почуття, використовуючи мімікрію-захист, адже він працював вихователем її сина і постійно жив у їх сім’ї. Будучи здібним і маючи таких покровителів, як пані де Регаль і абат Пірар, Жюльєн стає вхожим до вищого світу Парижа і, використовуючи мімікрію-ціледосягнення, полонить серце красуні Матильди – дочки маркіза де Ла-Моля. Лицедійство заради свого честолюбства настільки захопило юнака, що він насправді почав відчувати закоханість у Матильду. Однак жорсткі правила королівського двору не дозволили йому – представнику нижчих верств –стати на рівних із знатними особами, не зважаючи на те, що Матильда де Ла-Моль, покохавши Жюльєна, виступила проти волі батька і кинула виклик вищому світові. Мімікрія Жюльєна Сореля коштувала йому життя, йдучи з якого він усе ж таки викрив свої справжні почуття пані де Реналь [19].

У енциклопедії “Мистецтво обману” Ю.Щербатих пише: «Вважається, що найвидатнішим містифікатором усіх часів і народів був граф Сен-Жермен, що жив у Франції за часів правління Людовика ХV” [20, 242] і вирізнявся дивовижною здатністю створювати навколо себе різні міфи та легенди, заворожуючи публіку своїми вигаданими розповідями. Згодом О.С.Пушкін змалює його образ у сюжеті «Пікової дами»: “ Ви чули про графа Сен-Жермена, про якого розповідають так багато чудового? Ви знаєте, що він видає себе за Вічного Жида, за винахідника життєвого еліксиру та філософського каменя?”. Саме Сен-Жермен, за версією О.С.Пушкіна, передав графині чарівну таємницю “трьох карт”, що згубила бідного Германа” (див: там же). Пізніше мімікрійні прийоми містифікації використовував у своїй поведінці і славнозвісний граф Каліостро, який, на відміну від свого “учителя”, ніколи не нехтував можливістю ошукати простодушну публіку.

Грандіозною сенсацією в історії світової культури стала гіпотеза І.Гілілова, що піддає сумніву реальне існування Уїльяма Шекспіра, неперевершеного поета, відомого усьому людству. У своїй книзі “Гра про Уїльяма Шекспіра, або Таємниці Великого Фенікса”, яка вийшла друком весною 1998 р. в Росії, автор обґрунтовує версію про те, що Уїльям Шекспір насправді був напівграмотним лихварем, а його ім’ям скористалися у своїй літературній практиці Роджерс Меннерс, 5-й граф Ретленд та його дружина Єлизавета – дочка великого англійського поета Філіппа Сідні, – яку хрестила сама королева Єлизавета. Подружжя Ретлендів перебувало в платонічному шлюбі і його життя завжди було оповите таємницями. І.Гілілов (зауважимо, що він не перший, хто висловлює цю гіпотезу, подібні припущення мали місце і до нього, адже історія шекспірознавства – це вічний пошук і вічна боротьба), зібравши та опрацювавши чимало історичних документів і конкретних фактів, ретельно аналізує дати, поеми, оточення Великого барда і доходить висновку, що під реально існуючим прізвищем лихваря Уїльяма Шекспіра писали, творили справді талановиті та Богом обдаровані аристократи – подружжя Ретлендів [21, 13]. Робота І.Гілілова стала вибухом у суспільній свідомості і ще більше поглибила наукові суперечки навколо творчості знаменитого поета. Якщо в цій гіпотезі, дійсно, приховується містифікація, то її, без перебільшення, можна вважати найвитонченішою в літературному світі мімікрією, яка свідчить про геніальну гнучкість та хитрість людського розуму.

Доречно згадати також, що використання псевдонімів у літературі, з метою приховування свого справжнього обличчя, було і залишається однією з досить поширених форм мімікрійної творчої діяльності авторів. Як відомо, під чоловічим ім’ям Жорж Санд писала французька письменниця Аврора Дюпен (1804 – 1876); французький письменник Анри Мари Бейль (1783 – 1842) взяв собі псевдонім Стендаль; Марко Вовчок (1833 – 1907) – це українська письменниця М.О.Вілинська-Маркович справжнє прізвище філософа Вольтера - Марі Франсуа Аруе (1694–1778); легендарний російський письменник Козьма Прутков був створений творчою фантазією чотирьох друзів: графа О.К.Толстого та братів Жемчужникових: Олексія, Володимира й Олександра. А хто насправді приховувався за псевдонімом французького мислителя Мореллі, який був яскравим виразником політико-правових ідей епохи Просвітництва, досі не з’ясовано, хоча є припущення, що ним міг бути Дені Дидро. Звісна річ, літературна мімікрія має чимало переваг перед літературною творчістю під власним прізвищем. По-перше, якщо літературний дебют і згодом результат діяльності буде невтішним для автора, невизнаним громадськістю, то справжнє ім’я так і залишиться таємницею. По-друге, псевдонім дає значно більше векторів свободи, розкріпачує літератора, адже маска ніякої відповідальності перед суспільством не несе і не відчуває сорому за допущені вільності у творах.

Суб’єкти, що мімікріюють, – псевдоцарі, псевдодіти та псевдоспадкоємці царюючих та наближених до них осіб, – займають особливе місце в історії людства. “Мабуть, найпершим із відомих науці псевдоцарів був маг Гаумата, який обманом посів престол персидського царя Камбіса. Він удавав себе сином Кіра і братом персидського правителя. Цей авантюрист за якусь провину замолоду втратив вуха і тому, ставши царем Персії, уникав появи на людях. Його таємницю відкрила одна з полонянок, яка вночі за порадою свого батька доторкнулася до голови володаря, що спав. Батько дівчини очолив зговір, у результаті якого самозванця було страчено” [20, 257]. Російській історії відомі псевдопетри, псевдодмитри, псевдодочки Єлизавети тощо. Найвідомішим псевдосином Петра III був Омелян Пугачов, який в інтересах народу підняв повстання яцьких козаків у серпні 1773 р. і виявив великі військово-організаційні здібності. Але його мімікрію було викрито, а самого мімікріанта страчено. Досі оповите таємницею походження і справжнє ім’я Псевдодмитра, сина Івана Грозного. Історики поки що не дали однозначної відповіді на запитання: хто приховувався під машкарою Псевдодмитра: монах Гришка Отрєп’єв; справжній син царя, якого було вивезено в Углич, а замість нього вбито його двійника; чи його двійник? Сучасний російський письменник Е.Успенський, документально досліджуючи історію того часу, вважає, що взагалі існувало декілька двійників сина царя – Дмитра, а Псевдодмитро є, дійсно, законним сином І.Грозного [22, 18].

Без сумніву, кожна людина прагне покращити умови своєї життєдіяльності. Втім шляхи досягнення цих кращих умов у кожної людини персоніфіковані. Один обирає легітимний і моральний шлях; інший – легітимний, проте аморальний; третій – нелегітимний але моральний; а четвертий – і нелегітимний, і аморальний. Усе залежить від ціннісно-нормативної системи людини і умов, у яких вона діє. Але, як свідчить історія, коли йдеться про завоювання привілейованого становища чи влади, слави чи багатства, більшість обирає, як правило, два шляхи: легітимно-аморальний чи нелегітимно-аморальний. Обидва шляхи передбачають маскування людиною своєї внутрішньої сутності, імітацію змодельованої поведінки заради досягнення своєї мети. Невипадково Н.Макіавеллі, який досліджував сутність людини і першим у нову епоху розробив “універсалію людської природи”, попереджував, що приватновласницький інтерес передує людській турботі про честь і почесті. У ХV1-му столітті він писав: “Про людей у цілому можна сказати, що вони невдячні і непостійні, мають схильність до обману, що їх... манить нажива” [23, 50].

Отже, в епоху Відродження, а згодом і в період Просвітництва, співфункціонують єзуїтська, світська та літературна форми містифікаторської мімікрії, основна мета якої полягала в тому, щоб утримати в суспільному житті ідейний абсолютизм церкви, духовенства, завоювати владу та популярність в частини людей, які вирізняються своїми інтелектуальними та організаційними здібностями з-поміж більшості і прагнуть хитрістю або хитромудрістю зайняти привілейоване становище в управлінні державою, мистецтві, ошукуючи інших, зіштовхуючи їх між собою, уводячи в оману для задоволення своїх амбітних інтересів та досягнення особистих цілей.

Просвітництво стало засобом боротьби молодого на той період класу буржуазії проти ідеології феодального ладу, який гальмував розвиток науки і наукового світогляду. З часом, розвиток людського інтелекту розширював межі міжособистісних стосунків, що суттєво впливало на стан і характер суспільного життя. Соціальні взаємини почали розкріпачуватися, теологічна концепція походження людства поступилася еволюційній, яка піднесла Людину на вістрі наукової, зокрема філософської, думки. У суспільстві виникає потреба в нових ролях, нових масках, нових імітаціях. На тлі революційного духу, наукових відкриттів, єзуїтських, світських та літературних містифікацій починає зароджуватися і розвиватися ще один історичний тип соціальної мімікрії
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Похожие:

Соціальної мімікрії київ 2004 icon«організація та режисура виховних заходів» Практичне заняття №1
Культурно – дозвільні заходи – складова частина соціальної сфери життєдіяльності суспільства І людини
Соціальної мімікрії київ 2004 iconЯнц Н. Д. Екологічні й духовні трансформації українського села: монографія
Суспільство: тенденції соціальної динаміки: Монографія К.: Вц нубіп україни. – К., 2011. 288 с. 18 у д а
Соціальної мімікрії київ 2004 iconПедагогічна бібліографія 2002 Покажчик літератури Випуск 13 Київ-нпу-2009
Рекомендовано до друку Вченою Радою університету, протокол №2 від 30 жовтня 2008 р
Соціальної мімікрії київ 2004 iconПедагогічна бібліографія 2003 Покажчик літератури Випуск 14 Київ-нпу-2009
Рекомендовано до друку Вченою Радою університету, протокол №2 від 30 жовтня 2008 р
Соціальної мімікрії київ 2004 iconРекомендована література
Г. Г. Крючков. Прискорений курс французької мови. Підручник для студентів немовних факультетів вищих навчальних закладів. – Київ:...
Соціальної мімікрії київ 2004 iconМіністерство освіти І науки україни, молоді та спорту україни
Київ, проспект Перемоги, 10, тел. (044) 486-24-42, факс (044) 236-10-49
Соціальної мімікрії київ 2004 iconЄвропейська система оцінки відповідності та акредитації київ
Оцінка відповідності та державні органи: наскільки суспільною та наскільки приватною є оцінка відповідності? 12
Соціальної мімікрії київ 2004 icon60 лет. По дороге в будущее
Мгимо – Университет: Традиции и современность. 1944 – 2004 / Под общ ред. А. В. Торкунова. – М.: Оао «Московские учебники и Картолитография»,...
Соціальної мімікрії київ 2004 iconБиблиографический указатель 2004 г
Международные отношения: Библиографический ука­затель. Вып. 4 / Научная б-ка мгимо(У) мид россии. – М., 2004. – 324 с
Соціальної мімікрії київ 2004 iconСтатья опубликована : Социальная коммуникация в современном мире. Modern Social Communication / Сборник материалов российско-американской научной школы-семинара, 14-18 июня, 2004. М.: Ооо "Принт-Медиа", 2004. 58 с. С. 9-14

Разместите кнопку на своём сайте:
Библиотека


База данных защищена авторским правом ©lib2.znate.ru 2012
обратиться к администрации
Библиотека
Главная страница