Соціальної мімікрії київ 2004




Скачать 16,09 Kb.
НазваниеСоціальної мімікрії київ 2004
страница6/26
Дата03.02.2016
Размер16,09 Kb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26
– революційно-романтичний. Революційний дух, романтизм передової частини суспільства сколихнув практично всі верстви населення. Певні верстви населення із задоволенням “перевдягалися в революційне вбрання”, удаючи, або прагнучи відчути, себе прибічниками прогресивних на той час революційних і наукових ідей. Разом з тим представники вищих соціальних прошарків, які не поділяли їх, були вимушені ситуативно адаптуватися до нового суспільного руху, приховуючи на деякий час свої можновладні інтереси. Європейська, зокрема й російська, історія засвідчує нам чимало прикладів мімікрійної поведінки частини владної еліти XV111 – X1X ст., яка поступалася своїми панівними інтересами, видаючи себе за прибічників визвольних ідей, аби утриматися біля владного керма. Таку мімікріюючу частину еліти відомий італійський соціолог В.Парето називає “лисами”, які були майстрами політичної брехні, спритності і політичної хитрості. Скажімо, досконало володів здатністю до маскування своїх справжніх намірів французький дипломат, міністр іноземних справ Шарль Моріс Талєйран (1754–1838 рр.). Історики називають його неперевершеним майстром тонкої дипломатичної інтриги. Протягом усього свого професійного життя він неодноразово обманював і Наполеона Бонапарта, і Людовика XVIII. Співпрацюючи з Наполеоном Бонапартом, він шпигував на користь російського царя Олександра I, а згодом зрадив і його.

Із російських імператорів, як зазначають історики, унікальною здатністю до приховування свого справжнього єства вирізнялася Катерина II: “Брехня була головним знаряддям цариці, у своєму житті, з раннього дитинства до глибокої старості вона віртуозно користувалася цим знаряддям, обдурюючи батьків, гувернанток, чоловіка, коханців, підлеглих, іноземців, сучасників і нащадків” [цит.: 20, 20]. В.О. Ключевський, аналізуючи період її владарювання, писав: “Одні говорили про той час піднесено або з розчуленим завмиранням серця: вік, який покрив Росію безсмертною всесвітньою славою її володарки, час героїв та героїчних справ, епоха широкого, нечуваного розмаху російських сил, що здивував і злякав всесвіт... На думку інших, уся ця героїчна епопея була ні чим іншим, як театральною феєрією, яку поза лаштунками рухали славолюбство, марнославство і самовладність; розкішні вистави здійснювалися задля того тільки, щоб уславити її засновницю, а потім нехтувалися, залишаючись без належного нагляду та без відчуття радості за їх розвиток і успіх; уся політика Катерини II була системою вишуканих фасадів із брудними подвір’ями, наслідками якої було повне знівечення моралі вищих класів, пригноблення та розорення нижчих, загальне знесилення Росії” [24, 284]. Як зазначає В.О.Ключевський, обидва погляди вражають та бентежать не тільки непримиренною протилежністю, але й своїми особливостями. Мабуть, істина була десь посередині. Слід віддати належне катеринівським реформам (а їх було чимало, насамперед, видання біля 90 нових законів, зокрема й реформа місцевого управління та суду, будівництво 144 нових міст, здобуття 78 перемог, облаштування за новими зразками 29 губерній, будівництво 46 лінійних пароплавів і 34 фрегатів, поповнення державної казни (майже в 5 разів), збільшення кількості жителів російської імперії вдвічі за рахунок завоювання земель Польщі та Туреччини тощо). Причому зауважимо, що імператриця досить хитро (“У неї був розум не особливо виточений і глибокий, проте гнучкий та обережний, кмітливий, розумний розум, який знав своє місце та час і не впадав у вічі іншим. Катерина вміла бути розумною доречно та в міру” (24, 291-292)) використовувала саме революційно-романтичну форму мімікрії: створивши такий образ, якого прагнула революційно налаштована верхівка дворянства та пригнічений народ. Про це говорить В.О.Ключевський: “Наприкінці царювання Катерини Росія, безперечно, стала закріпаченою більше, ніж була раніше” [24, 130]. Революційно-романтична мімікрія низів виявлялася в цей історичний період по-різному. Досить ризикований шлях мімікріювання обрав Омелян Пугачов, який, вдаючи себе за сина царя, виступив проти влади Катерини II, що коштувало йому життя.

Віртуозним мімікріантом свого часу був гетьман Іван Мазепа. М.Костомаров дав йому таку характеристику: “Мазепа, як історична постать, у багатьох відношеннях становить визначний, такий, що вирізняється на загальному тлі, тип свого часу і того суспільства, у якому він виховався і діяв політично... Навряд чи помилимося, якщо скажемо, що це була людина надзвичайно брехлива. Під зовнішнім виглядом правдивості він був здатний поставати не тим, ким був насправді, не лише в очах людей простодушних і піддатливих на обман, а й перед найбільш проникливими (вид.: - А.Л.). Цими якостями він зумів увести в оману Петра Великого й упродовж багатьох років змушував визнавати себе за людину, дуже віддану російському престолу і російській державі. Мазепа постійно носив на собі відбиток того щиросердя, яке притаманне характерові і поведінці малоросів, вдавався щоразу до хитрості і підступності, часто відзначався добродушною веселістю, любив усіх пригощати і здавалося б, начебто у нього серце навстіж; цим він схиляв до відвертості своїх гостей і приятелів, випитуючи у них все, що вважав за потрібне. Він був дуже щедрим до кожного, з ким мав справу, але в той же час не гребував ніякими засобами й шляхами для збагачення свого майна, яке так само легко розтринькував, як і безцеремонно збирав: одних обібрати, інших наділити – це його риса, властива певною мірою для польських панів” [25, 39-40]. Сучасники І.Мазепи називали його “надзвичайним чарівником”. І.Борщак писав: “Ніхто і ніколи не міг витримати його чару. Гонорові польські магнати, напівдикі московські бояри, буйні запорожці, статечні турки, елегантні французи і пуритани шведи – усі вони, зустрічаючись з українським гетьманом, складали перед ним свою зброю...Він міг говорити з кожним мовою співбесідника, тобто мав той талант, що його Ф.Бекон ще в ХVI в. вважав за першу прикмету великої людини” [26, 51-52].

Про революційно-романтичну мімікрію, як нам здається, писав також К.Маркс у роботі “Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта”: “Люди неначебто змінюють себе та тих, хто їх оточує, і створюють щось нечуване, якраз саме в епохи революційних криз вони з побоюваннями вдаються до заклинань, звертаючись за допомогою духів минулого, запозичують у них бойові гасла, костюми, аби в цьому освяченому стародавністю одязі, цими іншомовними запозиченнями мовою розігрувати нову сцену всесвітньої історії. Так, Лютер перевдягався в апостола Павла, ... а революція 1848 р. не придумала нічого кращого, як пародіювати то 1789 рік, то революційні традиції 1793-1795 років... Одним століттям раніше, на іншому ступені розвитку, Кромвель та англійський народ скористалися для своєї буржуазної революції мовою, пристрастями та ілюзіями, запозиченими зі Старого заповіту. Коли ж справжня мета була досягнута, коли буржуазне перетворення англійського суспільства здійснилося, Локк витиснув пророка Авакума” [27, 422-423]. Разом з тим К.Маркс зазначав, що в “цих революціях воскресіння мертвих слугувало для возвеличення нової боротьби, а не для пародії минулих, слугувало для того, аби возвеличити певне завдання в уяві, а не для того, щоб уникнути його вирішення в дійсності, для того, щоб знайти знову дух революції, а не для того, щоб примусити знову блукати її привід” [27, 424].

Таким чином, революційно-романтична мімікрія являла собою історично обумовлений розвитком науки та демократично-визвольних рухів спосіб адаптивної життєдіяльності певних верств суспільства. Основною метою цієї форми мімікрії було, з одного боку, маскування революційно налаштованої частини суспільства (окремих кіл) під колишні (минулі) історичні події задля втілення в життя духу революції, з іншого – правлячої верхівки, що, імітуючи демократичні настрої, намагалася утримати владу, з третього – частини дворян під захисників та обстоювачів інтересів народу. Ясна річ, не можна ототожнювати всі прояви революційного романтизму з мімікрією, адже існує безліч прикладів справжнього патріотизму, який виявлявся у революційних діях певних особистостей, груп (згадаймо, декабристів, Овода та ін.) проти пригнічення, задля покращення життя збіднілих людей.

Двадцяте століття необмежено інтенсифікувало можливості людського розуму, створивши сприятливі умови для вдосконалення “хитрощів розуму”, що найбільш ефективно реалізуються в політиці, економіці, соціальній, військовій, професіональній, сімейно-побутовій та інших сферах життєдіяльності людей через гнучкі, модифіковані та витончені соціально-психологічні технології, які складають основу мімікрійної поведінки більшості людей. На наш погляд, масовою була мімікрія-захист російських дворян та їх спадкоємців, що з певних причин не змогли емігрувати за кордон після Жовтневої революції 1917 р. Тільки сьогодні розкрито таємницю славнозвісної радянської акторки Любові Орлової, яка все життя вимушено приховувала своє справжнє походження. Аби вижити в радянських умовах, їй треба було виконувати ролі то куховарки, то трактористки. Насправді ж, як свідчать історіографи, її родовід по батьковій лінії бере свої початки від великого князя Володимира Хрестителя і княгині Ольги, а по материній – від братів Орлових, тих самих графів, яких було занадто наближено до імператриці Катерини II. Любов Орлова мала споріднені родинні зв’язки з Бутурліними, Раєвськими, Толстими [28, 8]. Трагедія найулюбленішої для радянського народу акторки полягала в тому, що її справжнє родинне коріння змушене було приховуватися, незважаючи на те, що врода та манера поведінки видавали її дворянське походження. Власне, вона майстерно виконувала протягом усього свого життя написану спеціально для неї роль пролетарської жінки, а це цілком зрозуміло, під силу тільки високоінтелектуальній людині. Орлова вміло приховувала свою таємницю, прекрасно усвідомлюючи, що правда про її родовід не на її користь.

Неоднозначно сприймають та оцінюють як вчені, так і свідки особистість І.Сталіна, його поведінку та його роль в історії СРСР. Одні його характеризують як справедливу людину, розумного керівника, завдяки якому радянський народ переміг у другій світовій війні і створив міцну соціалістичну систему. Для інших „вождь усіх народів” є жорстоким та хитрим диктатором, період правління якого позначився масовими репресіями, знищенням наукової, літературної, військової еліти та класу „непманів”. Ким був насправді Сталін і якою була його маска? Це запитання ще потребує вирішення, але реальним залишається те, що за часів сталінських репресій мімікрія ставала способом життя певної частини радянських людей: одні мімікріювали задля того, аби вижити; інші – щоб досягти влади і відповідних до неї привілей.

До мімікрії певною мірою вдавався, на наш погляд, і Адольф Гітлер. Він фанатично вірив у визвольну та гуманну для арійського народу місію, керуючись скоріше власним переконанням, проте, з точки зору об’єктивного політичного аналізу, він під гаслами націонал-демократичної ідеї фактично реалізував ідеологію фашизму - руйнівного націонал-шовінізму, знищивши мільйони безвинних людей.

Якщо подібна мімікрія, яку ми називаємо політичною, носила руйнівний характер, то діяльність, скажімо, радянських розвідників за часів другої світової війни, а також підпільників, які маскуючись під поліцаїв, дізнавалися й руйнували тактичні та стратегічні плани фашистського вермахту, можна розглядати як функціональну мімікрію, спрямовану на перемогу над ворогом.

Радянське життя другої половини минулого століття, як нам здається, характеризується серіями мімікрійних явищ, що складали спосіб поведінки і життя мільйонів людей, зокрема не тільки партійної номенклатури, але й багатьох інших соціальних груп і прошарків суспільства. Достатньо хоча б згадати грандіозні спектаклі виборів народних депутатів, Пленумів ЦК КПРС, сесій Верховної Ради СРСР, результати яких були вже відомі до їх початку, а учасники цих майстерно зрежисованих дійств мали виконувати чітко визначені ролі, імітуючи свободу думок та висловлювань. До цих показових “ігор” партійна номенклатура залучала мільйони людей, які були вимушені виконувати розписані для них заздалегідь ролі відданих і слухняних апологетів комуністичної ідеології. При цьому “епігони марксизму, що видавали себе за комуністів, не будучи насправді ними, перетворили марксизм в ідола віри, не віруючи в нього самі” [29, 20]. Зауважимо, що партійні чиновники були не тільки сценаристами масових мімікрійних шоу, але й режисерами, акторами, глядачами і критиками одночасно, добираючи все нові і нові, безпрецедентні за своїми масштабами, способи маніпулювання людьми. Зрештою компартійна номенклатура довела своє псевдогараздування до власного виродження та закономірного розпаду своєї соціальної структури. Частина радянських людей вірила в неперевершеність комуністичної ідеології; частина, будучи “гвинтиками адміністративно-командної машини”, постійно приховувала своє справжнє ставлення до панівної влади, використовуючи мімікрію-захист, аби вижити в умовах тоталітарного режиму і диктату влади; інші намагалися розібратися, у чому переваги і недоліки існуючого соціально-економічного устрою.

Новітня історія української держави показала нам не один політичний спектакль, де блискуче розігрувалися інтелектуально та інформативно вдосконалені сюжети ідеологічної мімікрії. М.Кириченко в 1993 р. зазначав, що лідери деяких партій, зважаючи на людську психологію, “вдаються до мімікрії: передусім підшукують привабливу назву, дарма що вона розходиться з політичним кредо партії. Поширені назви з атрибутами “ліберальний”, “демократичний”, “національний”, “християнський, “зелений”, “справедливий” [30, 94-95]. Іншим прикладом, можуть бути вибори депутатів до місцевих і Верховної Ради, фабулою яких стали альтруїстичні передвиборчі програми кандидатів, що засвідчували прагнення захищати народні інтереси, і як розв’язка – вузькокорислива, егоїстична діяльність, самоствердження і збагачення шляхом зловживання політичним статусом. Життя пострадянських країн, зокрема України, стало родючим ґрунтом для суцільного поширення мімікрійних моделей поведінки людей у всіх, без винятку, сферах життєдіяльності. У політичній сфері, наприклад, значна частина партійних функціонерів спритно змінила своє червоне “вбрання” на жовто-блакитне, маскуючись під патріотів і захисників національних інтересів, а насправді використала довіру народу для досягнення своїх вузькокланових майнових інтересів. В економіці мімікракти-винахідники під виглядом сучасних управлінських технологій запроваджували псевдоменеджмент і псевдомаркетинг, унаслідок завдяки чого, казково збагативши свої прибутки, вони майже руйнували економічний потенціал України. У фінансовій сфері авантюристи-мавродіянці створювали і створюють псевдотрасти, у яких під виглядом страхових операцій здійснювалося і продовжує подекуди здійснюватися масове обкрадання довірливих вкладників. У науці “псевдо- чи “дутих” учених у нас розвелося багато, навіть занадто багато” [31, 62], що не мають ніякого відношення до науки, зате спроможні “купити” бажаний науковий ступінь, скориставшись злиденністю справжніх науковців, які, аби вижити, продають їм свої наукові здобутки.

Аналізуючи прояви соціальної мімікрії в ХХ-му столітті, можна помітити зародження і поширення ще одного її історичного типу інформаційно-модерністського.

Інформаційно-модерністська соціальна мімікрія являє собою такий спосіб адаптивної життєдіяльності сучасних людей, за якого вони, широко володіючи інформаційно-інтелектуальними та психологічними технологіями, уявно вибудовують і впроваджують у життя задля досягнення відповідних цілей та задумів новітні маскувально-оманливі моделі своєї поведінки, коли практично неможливо відразу виявити: де імітація (підробка), а де справжня ситуативна реальність.

Тож, історичний екскурс переконливо свідчить про те, що соціальна мімікрія є об’єктивно існуючою в усіх суспільствах, необхідним і специфічним соціальним феноменом людського буття, його організації та життєдіяльності. Вона, насамперед, виявляється в тому, що людині іманентно властива розумова здатність відшукувати різноманітні шляхи для пристосування в природному та соціальному (як у небезпечних, так і цілком сприятливих) середовищах. Неминучість соціальної мімікрії історично обумовлена дією загальних та часткових законів суспільного відтворення, пристосування та наслідування. Соціальна мімікрія є закономірним продуктом антропосоціогенезу, що сприяв не тільки формуванню фізичного типу людини разом з її розвитком як суб’єкта суспільних відносин, але й обумовив удосконалення розумової діяльності як інструмента пристосування до зовнішнього середовища в процесі боротьби за виживання. У складних умовах природного відбору, як зазначав Ч.Дарвін, виживали найбільш пристосовані суб’єкти, які вміли перехитрити інших людей, хижаків, маскуючи себе під природні об’єкти або під тварин. Такі способи захисту успадковували нащадки і, постійно вдосконалюючи їх, використовували у процесі суспільного розвитку.

Отже, у зародженні та розвитку соціальної мімікрії, вважаємо, простежується існування таких її історичних типів, як: ритуального, магічного (чаклунського), міфічно-театралізованого, містифікаторського, революційно-романтичного та інформаційно-модерністського. У первісному суспільстві домінуючим був ритуальний тип, у рабовласницькому – магічний та міфічно-театралізований, у феодальному –містифікаторський, у капіталістичному – революційно-романтичний, у соціалістичному –політичний та ідеологічний (різновиди революційно-романтичного), а в сучасному - інформаційно-модерністський. Поруч з домінуючими типами виявлялися й інші, але в кожному суспільстві і в кожний історичний період вони мали свою специфіку та своєрідність. Звісно, що запропонована нами історична типологізація соціальної мімікрії не вичерпує всього її розмаїття. Можливо, мали місце й інші, не виявлені нами історичні типи соціальної мімікрії.

Поява, поширення і укорінення соціальної мімікрії в усіх суспільствах і в різні епохи детермінувалася як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками. До об’єктивних чинників належать:

  • природне середовище, у якому приховувалася небезпека від не передбачуваних людиною проявів сил природи;

  • ступінь соціально-економічного розвитку суспільства і рівень його цивілізованості, що виявлялися в наявності та реалізації певної суспільно-виробничої технології й визначали соціокультурні умови життєдіяльності соціуму;

  • політичний устрій суспільства, який визначав характер його “відкритості – закритості”, а також систему законотворчої діяльності та допустимий ступінь прав і свобод членів суспільства;

  • соціо- та етнокультурні умови, що характеризували стан розвитку культури, моралі, міжособистісних і групових стосунків у соціумі.

Найважливішими суб’єктивними детермінантами виникнення і функціонування соціальної мімікрії, на наш погляд, можна вважати:

  • рівень інтелектуального розвитку людини, особливості його проявів у природному та соціальному середовищах;

  • удосконалення атрибутивних властивостей розуму людини, зокрема хитрості, для того, щоб захиститися чи досягти будь-якої особистісної чи групової мети;

  • особистісну систему потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій і стереотипів поведінки;

  • психологічні установки людини на маскування своєї ціннісно-нормативної системи задля реалізації визначених потреб та інтересів;

  • погодження самооцінок і прагнень суб’єкта (індивіда, групи) з його можливостями і з вимогами соціального середовища, що передбачає як наявні, так і потенційні тенденції розвитку суб’єкта та його оточення.

Специфіка соціальної мімікрії полягає, на наш погляд, у тому, що, по-перше, поява кожного наступного історичного типу мімікрії обумовлювалася рівнем розвитку розумової діяльності людей як істот суспільних. По-друге, механізм реалізації кожного наступного типу був більш удосконалений, ніж попередній, оскільки він враховував характер суспільних змін і ґрунтувався на постійному розвитку таких властивостей розуму людини як хитрість, хитромудрість, гнучкість, і якнайкраще відповідав соціально-економічному, політичному та соціокультурному стану того соціуму, у якому він реалізувався або для захисту від несприятливих для суб’єкта умов, або ж для використання цих умов з корисною (індивідуальною чи груповою) метою. По-третє, у всі періоди людського буття, нові домінуючі форми соціальної мімікрії співіснували з історичними формами, які їм передували, відбувалася їх конвергенція, засвідчуючи, що навіть космічний стрибок людського інтелекту до “Homo informaticus” не викорінив у людей елементів примітивного мислення першолюдини і залишив у її свідомості архетипи мімікрії як невід’ємного акту соціального життя. Крім того, саме в сучасному інформативному суспільстві ми спостерігаємо, як поруч із функціонуванням інформаційно-модерністської соціальної мімікрії набувають поширення її первісні типи в більш витонченому та осучасненому вигляді. Згадаймо С.Кримського, який зазначав, що в історії діє закономірність, згідно з якою, “явища, що чітко виявляються на ранніх етапах розвитку будь-якого суспільства (соціуму, етносу, цивілізації тощо), обов’язково розвинуться у його пізніших фазах, причому в панівних, домінуючих формах” [32, 28-31].

Таким чином, соціальна мімікрія є універсальним соціальним феноменом5, що:

по-перше, має просторово-часову інваріантність, суть якої полягає в тому, що для соціальної мімікрії як для адаптивного способу життєдіяльності завжди є місце в соціальному просторі та часі;

по-друге, має певні історичні типи на всіх етапах розвитку людства, які змінюються, удосконалюються завдяки розвитку розуму людини в конкретних історичних умовах: політичних, соціально-економічних та соціокультурних;

по-третє, носить всеохоплюючий характер: існує як суспільне явище від передумов суспільних відносин до їх можливих трансформацій у майбутньому, маючи також аналоги в природному середовищі – біологічну та фенотипову мімікрії.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Похожие:

Соціальної мімікрії київ 2004 icon«організація та режисура виховних заходів» Практичне заняття №1
Культурно – дозвільні заходи – складова частина соціальної сфери життєдіяльності суспільства І людини
Соціальної мімікрії київ 2004 iconЯнц Н. Д. Екологічні й духовні трансформації українського села: монографія
Суспільство: тенденції соціальної динаміки: Монографія К.: Вц нубіп україни. – К., 2011. 288 с. 18 у д а
Соціальної мімікрії київ 2004 iconПедагогічна бібліографія 2002 Покажчик літератури Випуск 13 Київ-нпу-2009
Рекомендовано до друку Вченою Радою університету, протокол №2 від 30 жовтня 2008 р
Соціальної мімікрії київ 2004 iconПедагогічна бібліографія 2003 Покажчик літератури Випуск 14 Київ-нпу-2009
Рекомендовано до друку Вченою Радою університету, протокол №2 від 30 жовтня 2008 р
Соціальної мімікрії київ 2004 iconРекомендована література
Г. Г. Крючков. Прискорений курс французької мови. Підручник для студентів немовних факультетів вищих навчальних закладів. – Київ:...
Соціальної мімікрії київ 2004 iconМіністерство освіти І науки україни, молоді та спорту україни
Київ, проспект Перемоги, 10, тел. (044) 486-24-42, факс (044) 236-10-49
Соціальної мімікрії київ 2004 iconЄвропейська система оцінки відповідності та акредитації київ
Оцінка відповідності та державні органи: наскільки суспільною та наскільки приватною є оцінка відповідності? 12
Соціальної мімікрії київ 2004 icon60 лет. По дороге в будущее
Мгимо – Университет: Традиции и современность. 1944 – 2004 / Под общ ред. А. В. Торкунова. – М.: Оао «Московские учебники и Картолитография»,...
Соціальної мімікрії київ 2004 iconБиблиографический указатель 2004 г
Международные отношения: Библиографический ука­затель. Вып. 4 / Научная б-ка мгимо(У) мид россии. – М., 2004. – 324 с
Соціальної мімікрії київ 2004 iconСтатья опубликована : Социальная коммуникация в современном мире. Modern Social Communication / Сборник материалов российско-американской научной школы-семинара, 14-18 июня, 2004. М.: Ооо "Принт-Медиа", 2004. 58 с. С. 9-14

Разместите кнопку на своём сайте:
Библиотека


База данных защищена авторским правом ©lib2.znate.ru 2012
обратиться к администрации
Библиотека
Главная страница