Соціальної мімікрії київ 2004




Скачать 16,09 Kb.
НазваниеСоціальної мімікрії київ 2004
страница7/26
Дата03.02.2016
Размер16,09 Kb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   26
1. 3. Експлікація поняття соціальної мімікрії


Одним з найскладніших етапів нашого наукового дослідження, на нашу думку, є з’ясування сутності та змісту соціальної мімікрії. Адже визначити сутність соціальної мімікрії – це означає дати відповідь на запитання: що є її основною, внутрішньою, відносно стійкою властивістю, що визначає її природу, з якої, у свою чергу, випливають усі її ознаки та особливості? Ясна річ, розуміння соціальної мімікрії етимологічно споріднене з біологічним поняттям мімікрії. Однак визнати, що тільки „біологічне” спонукає людину маскувати свої наміри, свої цінності, – означає погодитися з думкою про те, що сутність соціальної мімікрії закладена тільки в інстинктах людини, тобто генетично запрограмована. Але відомо, що не всі і не завжди, а лише за певних обставин удаються до мімікрії, тобто мімікріювання здійснюється свідомо, а не інстинктивно. А це означає, що при з’ясуванні сутності соціальної мімікрії практично неможливо уникнути розгляду біосоціальної двоїстості людини, адже „біологічне” завжди існує в людині і відіграє важливу роль не тільки в житті окремої особистості, але й у житті суспільства (популяції). Проте не можна механічно екстраполювати біологічну мімікрію на соціальний простір людського суспільства. Єдиним, мабуть, для чого виявляється важливим феномен біологічної мімікрії, є аналіз соціогенези, що дав нам розуміння „сутності людини” та її атрибутивних властивостей, зокрема ролі механізму імітації (наслідування), гри в становленні мислення та культури. Тут доречно згадати про існування двох видів тваринної (біологічної) мімікрії: морфологічної (морфолого-фізіологічної, соматичної) та фенотипової (поведінкової). Перший вид виявляється в генетично запрограмованій здатності живих організмів тваринного світу „уподібнювати” себе до навколишнього середовища, власне кажучи, це є тілесна мімікрія. Другий вид являє собою генетично запрограмовану здатність тварин „маскувати” свої дії штучним засобом – поведінковим шляхом (відповідними діями) надавати своєму організму ознак чи властивостей інших видів тварин (принагідно зауважимо, що цей вид тваринної мімікрії є менш дослідженим). Наприклад, леви, леопарди, пуми, деякі різновиди вовків перед полюванням на диких кіз, антилоп забруднюють себе їх екскрементами, щоб замаскувати свій природній запах і тим самим полегшити полювання на здобич. Аналогом фенотипової мімікрії в людському середовищі є ритуальний тип, коли первісні люди в мисливських іграх, ритуальних танцях, а іноді і під час полювання „перевтілювалися” в кенгуру, антилоп та інших тварин, чіпляючи до свого тіла їх хвости, роги й імітуючи їх ходу. Фенотипова мімікрія тварин стала для людей нібито вихідним зразком для маскування, за своїм змістом вона була ближча та зрозуміліша для людей, адже всі передумови появи Homo sapiens приховуються в зовнішніх зв’язках організму (і популяції) з навколишнім середовищем. Цим, власне, і вичерпується продуктивна та реальна роль біологічної мімікрії в зародженні соціальної. Соціальна мімікрія, будучи універсальним соціальним феноменом, є продуктом не природної, а суспільної еволюції. “Історія розвитку суспільства, - як підкреслював Ф.Енгельс, - суттєво відрізняється від історії розвитку природи. У природі (ми залишаємо поза увагою зворотний вплив на неї людини) діють лише сліпі, несвідомі сили, у взаємодії яких і виявляються загальні закони. Тут ніде немає свідомої, бажаної мети... Навпаки, історію суспільства творять люди, обдаровані свідомістю, які діють помірковано або під впливом пристрасті, прагнучи до конкретної мети... Тут ніщо не робиться несвідомо, не маючи відповідної мети” [1, 305-306]. Тому пояснення цього соціального феномену варто шукати не стільки в біологічній природі людини, скільки в її соціальній сутності, адже інстинкти як видова пристосувальна поведінка (її основу складають вроджені безумовні рефлекси, за допомогою яких здійснюється постійний зв’язок організму з навколишнім середовищем) відіграють лише підпорядковану роль. Поведінка людини, базуючись на основі форм вищої нервової діяльності, визначається все-таки суспільним буттям, соціальним середовищем, характером соціальних відносин. І саме свідомість як вища інтегруюча форма психіки, як результат суспільно-історичних умов формування людини в процесі праці, у процесі вербального спілкування обумовлює здатність суб’єкта діяти цілеспрямовано. Маючи певну мету, людина спочатку обмірковує шляхи її досягнення, намагається прорахувати перешкоди, обирає найбільш сприятливі варіанти дій, докладає вольових зусиль до їх реалізації. Зрозуміло, що люди усвідомлюють свої дії, коли, вдаючись до “хамеліонівської” поведінки, прагнуть наслідувати той чи інший образ, одягнути певну маску для захисту від несприятливих обставин чи досягнення бажаного результату, тобто не інстинкт спонукає людину вдаватися до мімікрії, а її розум (інтелект), який розвивався в процесі соціогенезу. Інстинкт (наприклад, самозбереження) може бути лише сигналом для необхідності адаптації як такої, але аж ніяк не її смислоутворювальним та структурним чинником, бо вибір і пристосування здійснюються тільки свідомо.

Якщо розглядати соціальну мімікрію як результат (продукт) свідомої розумової діяльності людини, то, здавалося б, з’ясування її сутності доцільно було б шукати безпосередньо в сутності людини. Тож спробуємо розібратися, чи дійсно здатність людини вдаватися до соціальної мімікрії детермінована її сутністю, чи приховується, скажімо, в якихось її властивостях. Насамперед, зробимо спробу дати відповідь на запитання: що слід вкладати в поняття „сутність людини”? Зауважимо, що це досить складна філософська проблема, яка не має однозначного вирішення. Скажімо, Е.Фромм переконаний: „відразу неможливо точно сформулювати, що означає бути людиною”. „Не виключено, - стверджує він, - що цього не вдасться зробити ніколи, навіть якщо б людська еволюція набагато перевершила сучасну історію, коли людина навряд чи вже змогла б існувати як людина в повному значенні цього слова” [2, 161]. Однак у роботі „Душа людини” філософ зізнається, що вірить у те, що сутність людини як „суперечність, яка закладена в умовах самого людського існування”, може бути осмисленою. На його думку, це стане можливим лише тоді, коли людина досягне своєї останньої мети – стане людяною, повністю з’єднавшись зі світом [3, 87]. Попри все сказане, ми маємо визначитися з тією науковою точкою зору стосовно сутності людини, яка сприятиме пошуку відповіді на предметне запитання нашого дослідження щодо сутності та змісту соціальної мімікрії. Зрозуміло, що в людині – природному ступені розвитку неорганічного світу, живої матерії та суспільних відносин – органічно поєднуються біологічне та соціальне як певна система взаємодіючих складників. Біологічна організація людини є найбільш досконалою з усього органічного світу, що з’явився на Землі протягом її тривалої еволюції. Проте домінування людини над тваринним та рослинним світом пов’язується скоріше не з її біологічною досконалістю, а з її розумовими здібностями, діяльнісними можливостями та моральними принципами. Тож біологічне залучається до соціального людини і підпорядковується йому, існує в соціальному не в „чистому” вигляді, а як модифіковане, перетворене. Соціальне є домінантним фактором і завдяки цьому людина здатна виконувати свої функції, використовуючи такі інструменти свідомості як розум, воля і почуття. А відтак сутність соціальної мімікрії доцільно шукати не в біологічному, а в соціальному, у соціокультурному.

За наявним у суспільних науках твердженням про соціальну сутність людини, усе людське людина отримує саме в суспільстві завдяки процесу соціалізації, який є невід’ємною складовою її інтеграції до тієї чи іншої соціальної групи (сім’ї, шкільного, студентського, трудового колективів, тощо). З цього приводу К.Маркс зазначав, що “сутність людини не є абстрактом, який властивий окремому індивіду. У своїй дійсності вона (людина – А.Л.) є сукупністю всіх суспільних відносин” [4, 588]. У той же час суспільна сутність людини “не є чимось надособистісним та позасобистісним, що протиставляється окремій людині як абстрактно-всезагальна сила. Вона є сутністю й кожного окремого індивіда, його особистісної діяльності, життя і власного багатства” [5, 42]. А це означає, що людська сутність завжди персоніфікована, має індивідуальні риси і властивості, що характеризують конкретну людину як особистість. Родова ж сутність людини не існує сама по собі, а виявляється в спілкуванні, в обміні досвідом, здобутим у процесі діяльності. “Тим самим, – зазначає А.А.Міголатьєв, – загальна соціальна сутність людини або її універсальні родові сутнісні сили стають надбанням індивідів. В інтегрованому вигляді вони виникають і розвиваються історично як творчі сили, спрямовані на використання власних потенційних можливостей, перетворення суспільства і природного середовища” (там же). Зрозуміло, що власні потенційні сили людина реалізує через „вільну осмислену діяльність” (К.Маркс), яка сприяє формуванню її сутності, „здійснюючи при цьому важкий шлях пізнання, продукуючи в собі нові сили, збагачуючи здібності, підвищуючи потреби, розширюючи межі власного гуманістичного покликання заради перемоги культури, цілковитої, всезагальної людяності у ставленні до вільних людей” [5, 44]. Людина є те, що вона робить. Буття людини, підкреслював Г.Гегель, „є її дія” [6, 172]. Справді, людина виступає „одночасно як реальна дійсність і як потенційна можливість. Вона існує як даність і містить у собі власну міру майбутнього, вибираючи шлях, на якому прагне досягти поставленої мети. Чим вільніше суспільство, тим різноманітніші ці шляхи, більше альтернативних варіантів суперечливого руху людини до самої себе та до інших. Тим самим проблема вибору перетворюється із особистісно-орієнтованої до соціально детермінованої, не перестаючи бути власне людською” [5, 47]. Ця думка А.Міголатьєва пов’язує діяльнісну сутність людини з ціннісним, аксиологічним виміром особистості і уможливлює висновок про те, що сутність соціальної мімікрії слід шукати не в сутності людини, а скоріше в її ситуативно модифікованих атрибутивних властивостях. Що означає ситуативна модифікація? Ми підходимо до розуміння адаптації і тих умов, за яких вона можлива або необхідна. Соціальна мімікрія виникає або може мати місце у ситуації необхідного, вимушеного пристосування (пасивна адаптація) чи у ситуації вибору типу (способу) діяльності, поведінки досягнення успіху (активна адаптація). Якщо адаптація щодо соціальної мімікрії виступає умовою (ситуацією, що провокує) її появи, то соціальна мімікрія стосовно адаптації може розглядатися як певний специфічний спосіб її вияву.

Отже, визнання сутності людини як універсальної самостворювальної діяльності, що детермінується зовнішніми умовами та самодетермінується, уможливлює твердження про те, що мімікрія не є її родовою властивістю, оскільки не всі і не завжди вдаються до неї, а ті, які вдаються, мімікріюють тільки в певній ситуації, за відповідних умов і з конкретною метою. Мімікріювання не є життєво необхідною метою людей, адже це не єдиний спосіб пристосування до соціального простору, а лише один із багатьох, якими вони користуються в процесі своєї життєдіяльності. Тож здатність людини до мімікріювання породжується певною її сутнісною, ситуативно модифікованою атрибутивною властивістю, якою, на наш погляд, є „хитрість розуму” як родова характеристика. На виняткову значущість у людському житті “хитрощів розуму” вказував свого часу Г.Гегель: “Розум настільки ж хитрий, наскільки могутній. Хитрість розуму полягає взагалі в опосередкованому функціонуванні, що дозволяючи об’єктам впливати один на одного відповідно до їх природи та всебічно розвиватися в цьому діянні, не втручаючись разом з тим безпосередньо в цей процес, все ж таки реалізує лише свою власну мету” (вид.: А.Л.) [7, 397]. Звісно, що в поняття „хитрість розуму” Г.Гегель вкладав не цілеспрямовану людську хитрість, обман, а діяльність опосередкування. У цьому розумінні людина „хитрує” з природою, коли для досягання своєї мети вона спонукає до взаємин (при допомозі знарядь праці) ті різновиди речей, що взаємодіючи в цій взаємодії (без безпосереднього втручання людини, витрат її фізичної енергії) дають бажаний, запланований результат (одежу, продукти харчування, предмети побуту тощо). Людина і суспільство виробляють необхідні їм продукти двома способами: через кооперацію, комбінування зусиль інших людей (соціальний фактор) і через застосування техніки та технології (культурний фактор). В обох випадках людина „хитрує”. Однак, якщо в другому випадку її „хитрість” поширюється на предмети та речі природи, то в першому – на собі подібних людей. І ця „хитрість” виявляється насамперед у діяльності щодо організації людей та управлінню ними. Мистецтво управління людьми полягає в тому, щоб досягти особистої (або функціонально визначеної) мети „чужими руками”, посередництвом інших (це також стосується і природних речей: управління машинами, технологічними процесами). Очевидно, управління та організація (як різновиди діяльності) не вичерпують усього змісту „хитрості розуму”. З ними співіснують й інші форми та модифікації цієї „хитрості” – мімікрія, імітація та інші. Для того, щоб з’ясувати ці модифікації, зробимо спробу більш глибше осмислити, що таке „хитрість розуму”, адже Г.Гегель лише визначив шлях її реалізації, не розкривши сутності.

Хитрість – властивість розуму. А що ж являє собою розум людини? Однозначної відповіді, на жаль, поки що в науці немає. Більше того, навіть фізики припускаються думки, що при створенні людського мозку як інструмента розуму не обійшлося без Абсолюту: “Усе своє життя я присвятила вивченню найдосконалішого органу – людського мозку. І дійшла висновку, що поява такого чуда неможлива без Творця”, - зізналася академік Н.П.Бехтерєва [8, 52]. Наведемо ще деякі міркування з цього приводу. У новому енциклопедичному словнику розум кваліфікується як „здатність розуміти й усвідомлювати. У ряді філософських течій – найвище начало і сутність (панлогізм), основа пізнання та поведінки людей (раціоналізм)” [9, 599]. У психологічному словнику поняття “розум” тлумачиться у поєднанні з поняттям „здоровий глузд”. “Здоровий глузд” як один із моментів наближення думки до істини оперує в межах узвичаєних знань даними досвіду, упорядковуючи їх відповідно до встановлених правил, що надає їм характеру “певного духовного автомату” (Б.Спіноза), якому властиві чітка визначеність, строгість і розмежування тверджень, тенденція до спрощення та схематизації. Це дозволяє правильно класифікувати явища, впорядковувати знання в систему. “Здоровий глузд” забезпечує успішну адаптацію індивіда до звичних пізнавальних ситуацій, особливо при вирішенні утилітарних завдань. Нерозвиненість „здорового глузду” пов’язується з негнучкістю та категоричністю, з нездатністю вийти за межі аналізованого стану. У тих випадках, коли розумова діяльність людини вичерпується операціями „здорового глузду”, вона стає абстрактно-формальною. Більш глибокі та узагальнені знання дає розум. Охоплюючи єдність протилежностей, розум дозволяє пізнати будь-які сторони об’єкта в їх несхожості, взаємопереходах і сутнісних характеристиках. Розум має здатність аналізувати та узагальнювати як дані чуттєвого досвіду, так і власні форми, наявні думки і, долаючи їх однобокість, створювати поняття, що відображають діалектику об’єктивного світу [10, 335]. Звідси випливає, що основними відмінностями “ здорового глузду” і “розуму” є те, що останній дає можливість вийти за межі наявних знань і породити нові поняття в той час, коли перший оперує тільки відомими понятійними категоріями. Розум носить конструктивний та рефлексивний характер і в процесі мислення органічно пов’язується зі “здоровим глуздом”. Проблема осмислення розуму завжди цікавила філософів. Так, Гельвецій у своєму відомому трактаті “Про розум” визначав його як “здатність помічати схожості та відмінності, відповідності або невідповідності, які мають між собою різні предмети”, тобто як “результат зіставлення відчуттів, а здоровий глузд полягає у правильності їх зіставлення” [11, 118]. Продовжуючи думку, він зауважує, що про вислів “здоровий глузд” можна сказати те ж саме, що про вислів “просвітницька гуманність”, де слово гуманність означає ідею справедливості і практично всіх інших чеснот. У соціальній філософії розум пов’язується з історією, є її духом та змістом. У Г.Гегеля він займає місце як традиційного, так і особистого авторитету і є умовою свободи, яка дає можливість діяти відповідно до пізнання істини. У Г.Маркузе розум утілює ідею власне буття, у ньому переплітаються всі вирішальні суперечності, і у вигляді критичної інстанції він може протистояти буттю, тобто спроможний виявити ірраціональність існуючого суспільного порядку [12]. М.Хоркхаймер виокремлює об’єктивний та суб’єктивний розум. Суб’єктивний розум розглядається як інструментальний, оскільки визначає співвідношення мети і засобів з точки зору суб’єкта [13]. Це розум, який домінує в сучасному суспільстві. Об’єктивний розум, навпаки, є автономним у тому розумінні, що він не обмежується розрахунками мети та засобів самозбереження, а перебуває поза їх логікою та розумністю. Суб’єктивізація розуму та мислення означала одночасно їх інструменталізацію; вона стала інструментом щодо цілей, про які суб’єктивний розум не може думати, а має приймати їх як даність. Розумним тепер вважається все те, що створено завдяки здатності людини до логічної корисності. Нас цікавить не лише інструменталізація, а й функціональність розуму. Найважливішою функцією розуму, як метафорично визначив Вайтгед, є сприяння мистецтву жити [14, 4]. Реалізація цієї функції здійснюється завдяки таким інструментам розуму, як “інтелект”, “пізнання”, “свідомість”. Сьогодні існує велика кількість різних визначень поняття “інтелект”. В основному дослідники схиляються до розгляду інтелекту не в широкому його розумінні, а в більш вузькому, беручи до уваги, насамперед, його розумові процеси, і це знаходить своє підтвердження в тлумаченні, поданому в психологічних словниках: “інтелект – це відносно стійка структура розумових здібностей індивіда. У ряді психологічних концепцій інтелект ототожнюється з системою розумових операцій, із стилем та стратегією вирішення проблем, з ефективністю індивідуального підходу до ситуації, що потребує пізнавальної активності, з когнітивним стилем” [10, 142]. У більшості визначень інтелект пояснюється через: здатність до навчання; здатність до абстрактного мислення; здатність до адаптації [15, 149]. У сучасній західній психології найбільш поширеним є розуміння інтелекту як біопсихологічної адаптації до існуючих обставин. У цьому пристосувальному аспекті нас цікавить інтелект як інструмент реалізації розуму. Як розум, так і інтелект є продуктами людського мозку. Концепція нейробіологічного конструктивізму (Г.Рот) доводить, що “ мозок принципово не здатний відображати світ; він повинен бути конструктивним, причому, як через свою функціональну організацію, так і через своє призначення, а саме: проектувати поведінку, завдяки якій організм міг би вижити в навколишньому середовищі” [16, 30]. Тож новітні розробки в галузі когнітології – науки про механізми і моделювання мислення, підтверджують тезу про те, що знання про довкілля не отримується пасивно, воно активно конструюється суб’єктом пізнання; функція пізнання, у свою чергу, має адаптивний характер і слугує для організації досвіду, а не для відкриття онтологічної реальності [17, 2].

У когнітологічному ракурсі розглядає загальний алгоритм розуму і М.Амосов, для якого, до речі, таємничість розуму є непорозумінням, оскільки розум, зауважує він, цілком матеріальний і його можна створити технічними засобами. Розглядаючи розум як продукт самоорганізації матерії, що сформувався в процесі біологічної еволюції, М.Амосов вважає його апаратом управління об’єктами за критеріями оптимальності шляхом дій з моделями [18, 280 – 281]. Розвиток розуму виявляється через еволюцію форм життя, а точніше – програм, критеріїв та моделей і має такі етапи: одноклітинні істоти (розум в генах); багатоклітинні організми (розум із нервових клітин); стадне існування (зародження колективного розуму як поєднання індивідуальних); людина розумна (творчий розум); суспільство (колективний розум громадян); техносфера, ноосфера (штучний інтелект). Відповідно до концепції М.Амосова, діяльність розуму – це упорядковане переключення сигналів енергії, зміна активності його моделей (структур), підпорядкованих програмам, які, будучи самі моделями, скеровані на дії. А керування – це використання “робочих органів” для впливу на об’єкт.

Не заглиблюючись у механізм функціонування запропонованого вченим алгоритму розуму, зосередимо увагу лише на тих моментах, що мають, на наш погляд, безпосередній зв’язок із мімікрійною поведінкою людини. Для того, щоб замаскувати свою ціннісно-нормативну систему, а також свої справжні наміри та цілі, мімікріант застосовує певні методи: обман, брехню, дезінформацію, гумор, інтриги, лицедійство тощо, тобто він хитрує: спочатку свідомо цілеспрямовано спотворює первинну (вихідну) модель у пам’яті, а згодом висловлює її відповідним словесним кодом перед людьми, яких прагне ошукати. Зазвичай це пов’язується з відтворенням образу засобами мови, вербально. Обман використовується як дія, що спрямована на іншу розумну істоту для того, щоб отримати певну користь для себе. Якщо йдеться про цілеспрямованість дії, то, звісно, ця дія осмислена. Мімікріанти свідомо за допомогою певних словесних кодів використовують таку властивість свого розуму, як хитрість з метою ввести в оману інших людей.

“Хитрість – це є універсальна здатність гнучко реагувати на ситуації, це порятунок для слабкого в суперництві з сильним”, - так визначається хитрість в “Енциклопедії пороків” [19, 74]. У тлумаченнях хитрості філософів простежується думка про те, що це властивість обмежених і слабких людей. Так, Д.Локк вважає хитрість „мавпячою подобою мудрості”; Ф. де Ларошфуко – „ознакою недостатнього розуму”; І.Кант – „способом мислення досить обмежених людей, що значно відрізняється від розуму, з яким має зовнішню схожість”; Ф.Бекон – „потворною або лицемірною мудрістю”. Разом з тим арабська народна мудрість підкреслює, „голова без хитрощів – гірша, ніж гарбуз”, адже „хитрість сприяє успіху, більше ніж сила” (Аль Мураді) [20, 512-513]. Безперечно, кожна з цих думок має сенс і право на існування. Однак слід зважати на те, що вони були висловлені десятки і навіть сотні років тому. А за період інформаційного стрибка людства, коли необмежено поширюються інтелектуальні можливості людини, її хитрість, яку ми розглядаємо як результат людської слабкості, що пов’язана з її біологічною недосконалістю, набуває нових, більш витончених ознак і відповідно до них способів реалізації. Невипадково Й.Масуда, будучи, до речі, не досить високої думки про інтелектуальні здібності сучасної людини, оскільки вона „вона егоїстична і орієнтована на задоволення матеріальних потреб”, ставить хитрість поруч з такою фундаментальною характеристикою людського розуму як кмітливість [21, 354]. Це означає, що саме хитрість у поєднанні з кмітливістю дозволяє людині, логічно усвідомивши зовнішню ситуацію, позиції її учасників, уявно розробити ідеальну (оптимальну для конкретних соціальних умов) модель як власної практичної поведінки, так і поведінки тих, хто оточує, а потім реалізувати їх реально. Але якщо кмітливість інтелекту сприяє розробці та реалізації такої моделі відкрито, не вводячи нікого в оману, то хитрість розуму, навпаки, спонукає одну людину обманювати іншу, використовуючи для цього будь-який спосіб (гуманний/антигуманний, конструктивний/деструктивний). Хитрість розуму породжує соціальну мімікрію як один із специфічних способів адаптивної поведінки людей. Мімікріанти, щоб уникнути напруги, конфлікту, відкритого протистояння з іншими людьми, або, навпаки, щоб створити конфліктну ситуацію у процесі наближення до мети, хитрують, балансуючи на гострих та непередбачених гранях життєвих подій, вступають в ризиковані змагання з обставинами або людьми. Маючи в резервуарі свого розуму безліч моделей людської поведінки, мімікріанти миттєво (а іноді, навпаки, досить тривалий час) аналізують розташування зовнішніх сил і вибудовують свої дії на їх зіткненні та протиставленні з метою реалізації особистісних та групових інтересів. А відтак хитрість – є тією якістю мімікріанта, що надає йому можливостей гнучко реагувати на зовнішні обставини і знаходити оманливі шляхи для того, щоб опосередковано (за рахунок інших людей чи предметів) ошукати або обдурити інших; захистити себе від їх небезпеки; підкорити собі ситуацію, соціальне середовище і спрямувати його дії на свою користь собі тією мірою, яка уможливлює досягнення мети. Для реалізації своєї мети та намірів мімікріант використовує оманливу або „брехливу” модельсловесні коди, міміку, одяг, жести, яким вірять люди і навіть сприяють втіленню в життя розробленої ним мімікрійної поведінки. Ще М.Монтень зазначав, що “говорити брехливо це означає – говорити те, що не відповідає дійсності, але, водночас сприймається тим, хто говорить, за істинне... Тут йдеться про тих, хто говорить одне, а розуміє інше. А це або ті, чиї слова, так би мовити, є суцільною вигадкою, аботі, хто приховує і спотворює істину” [22, 29]. Не випадково слово “брехня”, що походитьз латинської мови, означає “йти проти власної волі”. М.Монтень підказує, що власна воля людини є важливою складовою її сутності, якій природно не властиві обман та брехня, адже людина за своїм внутрішнім покликанням має бути щирою і відвертою. Проте певні ситуації та обставини спонукають її до реалізації такої атрибутивної властивості, як хитрість.

Хитрість людини має загальносоціальний та функціональний зміст, адже люди хитрують у всіх сферах своєї життєдіяльності і в кожній конкретній історичній ситуації вона набуває особливого змісту - класового, морально-етичного, ціннісно-нормативного, відповідно до якого певним суб’єктом моделюється його власна мімікрійна поведінка. Зауважимо, що хитрість витонченіша, ніж брехня, яка здебільшого брутальна і жорстока; деякі особистості використовують хитрість для пристосування до суспільних умов, коли змушені маневрувати серед сил, що значно перевершують власні, і тому їх маскувальна поведінка повинна бути гнучкою, динамічною, чутливою до змінних обставин. Отже, здатність людини до маскування (мімікріювання) своєї справжньої ціннісно-нормативної системи під вигадану, до моделювання заздалегідь імітаційної поведінки задля захисту від несприятливих обставин або для ціледосягнення успіху чи гараздування не нав’язується їй інстинктом. Людина приймає рішення щодо вибору моделі своєї поведінки, керуючись свідомим сприйняттям дійсності, логічно оцінюючи її стан, специфічні особливості, суперечності і труднощі.

Таким чином, соціальну мімікрію, на наш погляд, доцільно розглядати не як родову, атрибутивну властивість людини, а як одну із ситуативних (історичних) модифікацій хитрості розуму. Будучи ситуативно модифікованою атрибутивною властивістю людини, соціальна мімікрія поєднує в єдине ціле хитрість розуму (як родову характеристику людини) і специфіку її прояву в критичних, складних, небезпечних для людини умовах або в ситуаціях, що уможливлюють досягнення нею успіху, гараздування. Хитрість розуму пов’язує соціальну мімікрію з адаптацією в усіх її проявах, а здатність людини до мімікріювання лише побічно, опосередковано, модифіковано пов’язується з її сутністю. Звідси випливає, що соціальна мімікрія є не різновидом адаптації, а одним із способів її формування, структурування та функціонування. Саме в ситуації адаптивної поведінки (ситуації пристосування) невід’ємна властивість людини – хитрість розуму – модифікується в соціальну мімікрію, яка тим самим виконує інструментальну роль пристосуванні людини до певних соціальних умов або ситуацій.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   26

Похожие:

Соціальної мімікрії київ 2004 icon«організація та режисура виховних заходів» Практичне заняття №1
Культурно – дозвільні заходи – складова частина соціальної сфери життєдіяльності суспільства І людини
Соціальної мімікрії київ 2004 iconЯнц Н. Д. Екологічні й духовні трансформації українського села: монографія
Суспільство: тенденції соціальної динаміки: Монографія К.: Вц нубіп україни. – К., 2011. 288 с. 18 у д а
Соціальної мімікрії київ 2004 iconПедагогічна бібліографія 2002 Покажчик літератури Випуск 13 Київ-нпу-2009
Рекомендовано до друку Вченою Радою університету, протокол №2 від 30 жовтня 2008 р
Соціальної мімікрії київ 2004 iconПедагогічна бібліографія 2003 Покажчик літератури Випуск 14 Київ-нпу-2009
Рекомендовано до друку Вченою Радою університету, протокол №2 від 30 жовтня 2008 р
Соціальної мімікрії київ 2004 iconРекомендована література
Г. Г. Крючков. Прискорений курс французької мови. Підручник для студентів немовних факультетів вищих навчальних закладів. – Київ:...
Соціальної мімікрії київ 2004 iconМіністерство освіти І науки україни, молоді та спорту україни
Київ, проспект Перемоги, 10, тел. (044) 486-24-42, факс (044) 236-10-49
Соціальної мімікрії київ 2004 iconЄвропейська система оцінки відповідності та акредитації київ
Оцінка відповідності та державні органи: наскільки суспільною та наскільки приватною є оцінка відповідності? 12
Соціальної мімікрії київ 2004 icon60 лет. По дороге в будущее
Мгимо – Университет: Традиции и современность. 1944 – 2004 / Под общ ред. А. В. Торкунова. – М.: Оао «Московские учебники и Картолитография»,...
Соціальної мімікрії київ 2004 iconБиблиографический указатель 2004 г
Международные отношения: Библиографический ука­затель. Вып. 4 / Научная б-ка мгимо(У) мид россии. – М., 2004. – 324 с
Соціальної мімікрії київ 2004 iconСтатья опубликована : Социальная коммуникация в современном мире. Modern Social Communication / Сборник материалов российско-американской научной школы-семинара, 14-18 июня, 2004. М.: Ооо "Принт-Медиа", 2004. 58 с. С. 9-14

Разместите кнопку на своём сайте:
Библиотека


База данных защищена авторским правом ©lib2.znate.ru 2012
обратиться к администрации
Библиотека
Главная страница