Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму




Скачать 31,69 Kb.
НазваниеСерія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму
страница11/15
Дата03.02.2016
Размер31,69 Kb.
ТипДокументы
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

OVERCOMING OF THE PROBLEM OF THE HISTORIOSOPHICAL MYTH IN THE 1980-S POETRY


Taras Kremin


T. Shevchenko Institute of Literature, National Academy of Sciences of Ukraine

Mykolaiv State University

Nikolska st., 24, 54030, Mykolaiv


In the paper we considered the contribution of 1980-s Ukrainian poetry into the formation process of historiosophical myth, which became the basis of many questions, concerned with philosophical comprehension of historical consciousness of the century.

Key words: historiosophical myth, concept, metaforistic constructions, virtualization, ironic defamiliarization.


Стаття надійшла до редколегії 22.03.2003

Прийнята до друку 15.05.2003


УДК 821.161.2-1.09’’199’’


ПРОБЛЕМА КОХАННЯ ЯК ТВОРЧОЇ СПРОМОЖНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ 90-х Роках XX СТ.


Наталя Лебединцева


Миколаївський державний гуманітарний університет імені Петра Могили

вул. 68 Десантників, 10, 54003, м. Миколаїв


Проаналізовано особливості осмислення теми кохання молодими українськими поетами, що увійшли до літератури на початку 90-х роках XX ст. Встановлено зв’язок між цією темою та характерними рисами художнього світосприйняття поетів 90-х, зокрема обґрунтовано співвіднесеність можливості (чи неможливості) кохання з проблемою творчої реалізації митця в сучасному світі, а також із процесами національної ідентифікації та самоідентифікації цілого літературного покоління загалом.

Ключові слова: справжнє / несправжнє кохання, пристрасть, абсурдність світу, психологічна криза, творча спроможність / неспроможність, ідентифікація.


У переважній більшості критичних відгуків та аналітичних студій сучасної української поезії трапляються теми культурної кризи, руйнування традиційних цінностей, переосмислення культурних канонів, стилістичних пошуків молодих митців тощо, так чи інакше пов’язаних з ідентифікаційними процесами: „духовний стан нового покоління письменників... сильно нагадує митарства блудних синів” [6, с. 7]; „Поет покидає кафедру проповідника” [1, с. 4]; „Поезія в сучасному світі зазнає кризи власної ідентичності (...) змінився соціальний статус поета як такого, змінилося (відверто кажучи, розтануло) його культурне та метафізичне над завдання” [13, с. 56]. Цікаво, що майже всі сучасні критики описують культурну й літературну ситуацію 90-х як кризову, занепадницьку, навіть катастрофічну: „Нова поезія, як мазохістична душа, відкриває нам світ, де вона приречена конати...” (В. Виноградов [4]); „Сто літ самотності української літератури лиш починаються...” (Ю. Гудзь [7]); „Сучасність занурюється у варварство нових темних часів” (І. Старовойт [15]); „Вони (митці 90-х років. – Н. Л.) мусили прийняти на себе печать доби великої депресії, доби руйнування культури” (О. Кажан [10]); „естетика дев’яностиків формувалася в умовах національно-демократичного паралічу” (В. Даниленко [8]) і таке інше. Тобто так чи інакше визнається специфічність тієї культурної ситуації, у якій опинилися поети 90-х, – ситуація „виживання”, тривання на межі двох культурних парадигм, необхідність вироблення нових чи оновлення наявних форм осмислення світу: „Вони опинилися далі, ніж позначка зеро, у від’ємній площині, у анти традиції”, за визначенням І. Старовойт [16, с. 123], яка сама належить до покоління 90-х і вважає, що це покоління перебуває „всередині епохального літературного зсуву...” [15, с. 141], і це зумовлює особливості його розвитку.

Означена культурна ситуація зумовлює й аналіз сучасної поезії, який зосереджується насамперед на подібних, знакових для митців 90-х років темах і проблемах. Але майже зовсім поза увагою дослідників залишаються „другорядні”, маргінальні теми. Однією з них є кохання, точніше його художня рецепція, адже порівняно із серйозними культурними та соціальними зрушеннями в суспільстві, поряд із громадянською лірикою та потребою ґрунтовного переосмислення засад українського національного буття тема кохання ніби відсувається на другий-третій план. Оскільки ж якраз маргінальні теми в літературному творі мають властивість увиразнювати художній світ письменника, ми поставили за мету простежити особливості виявлення кохання як проблеми в українському поетичному світі сьогодні, коли і цей світ, і сам поет у ньому опинилися перед реальною загрозою духовної смерті.

Вибірковий аналіз поетичних творів окремих яскравих представників сучасної української літератури, зокрема т.зв. покоління 90-х років, показує, що тема кохання в їхній творчості так чи інакше присутня. І виглядає вона, на перший погляд, цілком традиційно – кохання поділяється на справжнє (духовне єднання) і несправжнє (суто фізичний потяг, імітоване чи спотворене кохання тощо). До того ж, справжнє кохання набуває суто позитивного звучання, так само як несправжнє трактується однозначно негативно. Зокрема, досить виразно в поезії 90-х представлений образ кохання як уособлення романтичного ідеалу, що протиставляється брутальній примітивній дійсності („Надії сіють/ вздовж/ трамвайних ліній/ закохані поети” – Р. Мельників [12]). У цьому випадку кохання асоціюється з весною як пробудженням природи і життя. Але, що характерно, таке світле, „високе” кохання виявляється лише недосяжною мрією, яка ніколи не зможе здійснитися. Досить яскраво висловив це, наприклад, О. Чекмишев [17]:

Не збагну наздогнати

Здивовану...

Дику...

Дитинну

Твою посмішку...

У наведеному уривку можна відразу спостерегти майже всі ознаки „ідеального” кохання – щирого (здивованого); природного, некерованого, а. отже. справжнього (дикого, тобто первісного); наївного і чистого (дитинного); невловного, наче посмішка, і водночас незбагненного й недосяжного. Подібне почуття, як і належить мрії, здатне врівноважити несправедливість і жорстокість світу:

Господи! Ще б зиму цю – овва! –

Перебуть, бо так душа знекровлена.

І діждатись див. а є дива,

Раз ти все ж за щось мені дарована...

(П. Вольвач [5])

Таке кохання часто сприймається як порятунок, благословення чи навіть істина, сенс життя: „бо без тебе ця балка бездомна/ І душа і хати і зима” (П. Вольвач). Навіть більше, подібне справжнє кохання, виступаючи основою світової гармонії („Жити виходжу в найкращу з епох,/ власне, з нічого тобою ж і створену” – П. Вольвач), здатне подарувати (саме подарувати) звичайній людині надлюдську силу і мудрість:

Уперше моливсь на любов...

І в молитві приниженій

Встав із язичника –

Богом...

(О. Чекмишев)

Близьким до ідеалістичного уявлення про кохання є розуміння його як фізичної пристрасті, природного потягу: „Метелики твоїх жажденних губ/ мене носили в тропіки” (П. Вольвач). Цю пристрасть поет усвідомлює як головний закон природи, зумовлений інстинктом продовження життя, і тому є не тільки нормою поведінки, а й однією з небагатьох справжніх цінностей, що існують завжди („А таїна – за пагорбом, за рогом,/ Зникає й манить. І не промина.” – П. Вольвач). Водночас саме вона дає змогу героєві утвердити свою владу над світом і реалізуватися на фізичному – реально відчутному і реально досяжному – рівні:

...Я розпорю твою вузду...

Здурівши...

Дико і черлено...

(О. Чекмишев)

Реалізація в пристрасному коханні для О. Чекмишева тотожна природній реалізації будь-якої живої істоти, недаремно він співвідносить це почуття із образом білих коней („І будуть снитись/ Білі коні,/ Що рвуть роз’ятрену/ Вузду...”). І так вона набуває не просто справжньої цінності, але й справжнього сенсу життя:

В мою пам’ять приходши із майбуття...

В моє „завтра”...

Ідеш від свого „ніколи”...

Страшно...

Страшно за те,

Що сильніше долі

Й життя...

Отже, у художньому світі О. Чекмишева справжнє пристрасне кохання, з присмаком чарівної таємниці, наповнює життя людини і втримує її в цьому житті, врівноважуючи собою несправедливість та абсурдність світу („І від горла –/ Безсила бритва...”).

Зовсім інше розуміння фізичного кохання знаходимо в творах І. Андрусяка [2], де воно набуває швидше негативного тлумачення: „Я тобі віддамся як людина./ Пристрітом жертовним поласуй.” При тому, що справжньому почуттю (і не лише коханню) в сучасному світі немає місця („довкруж акустики доносів/ хтось тихо виплюне люблю”), фізичний потяг може бути тільки його тимчасовим замінником, сурогатом, чимось другорядним і низьким: „Визволь з домовини цих квартир/ маргінальні пестощі”. Тоді як щире пристрасне кохання неминуче несе смерть.

твої тремтіння

непогамовні як леопарди

в полоні здобичі

крок вліво пустеля

крок вправо пронизливий вітер

і хаща крил


якби ти хотіла мене обняти

ти прогорнула б ці крила губами

у пошуках смерти

якби ти хотіла жити

леопард зупинився б

Смертоносність кохання загострює трагічність життя, адже повноцінна реалізація людини, яка в О. Чекмишева може відбутися через високу пристрасть, в І. Андрусяка зливається з моментом смерті, і тоді сама смерть набуває еротичного відтінку: „пошли мені/ землю в устах/ візьму/ вустами”. Подібне тлумачення фізичного кохання знаходимо також у П. Вольвача („Дай забуття мені. Хай буде це не смерть. ... А смерть – то ти”) та інших поетів 90-х років.

Тарас Девдюк [9] в одному зі своїх віршів поєднує тему смертоносного кохання з темою смертоносної творчості:

А хтось вже третій тиждень у запої

кричатиме: „Кохана, повернись!”

Та тільки завертали як колись

поети золотої дорогої.


Не вірте їм. Любили не вони.

Вони лиш повигадували ймення.

Умріяні у весла про човни.

А генії померли від натхнення!

Тобто справжнє кохання, як і справжня творчість, реалізується в смерті.

Для поетичного світу І. Андрусяка також досить характерне розуміння творчості як пристрасті, спорідненої з фізичним потягом, але тлумачення її дещо інакше: „ці тексти як жінки регочуть віддаються/ виношують тремтять від дотику руки”. Однак і сексуальний контакт, і творчий акт відзначаються брутальністю, насильством і мають виразний підтекст „волі до влади”: „поети повипалювали титули/ на голих грудях відданих жінок”. Натомість справжнє, глибоке і щире почуття є лише дитячою мрією, знищеною сучасним світом („про білі вежі я в дитинстві чув/ а котрі з них залишилися цілі”). Тому якщо фізичне кохання і набуває в поетичному світі І. Андрусяка естетичної якості, то переважно як естетизація потворного. Творча спроможність митця в цьому контексті виявляється швидше неспроможністю, оскільки саме „мистецтво – насилля над світом ... і час – лиш перелюб”, що нівелює його цінність як таку: „при родах вмерла покритка поезія/ і ліс росте крізь наші імена”. Насилля веде до творчої безплідності, смерті та забуття.

Отже, ми переходимо до теми несправжнього кохання, як і до проблеми несправжності в українській поезії 90-х взагалі. Несправжність кохання може виявлятися в декількох аспектах: фізичний потяг, що не передбачає глибшого емоційного та духовного єднання і сприймається самим героєм лише як задоволення статевого інстинкту („Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,/ бере за руку втомлене дівча” С. Жадан [11]); фізичне насильство, ґвалт – переважно з метою приниження та підкорення (що характерно, сам ліричний герой в цьому випадку виступає переважно спостерігачем: „А коридорами їхніми/ ґвалтують Поезію./ чужі ж таки .../ привиди” – Р. Мельників); імітація кохання чи його сублімація, тобто „гра в кохання”, споріднена з загальною іронічно-саркастичною тональністю поезії 90-х „Я тебе роздягатиму, наче бабан” – Р. Скиба [3]; „Я викрешу з базальтових сердець/ Блошину дозу щирої любові” – А. Бондар [3]; „І буде у них „любоффь до утра”,/ Але ти, Україно, ніц не почуєш.” – С. Пантюк [3]).

Привертає увагу пасивна позиція ліричного героя стосовно проблеми фізичного насильства. Його джерелом майже завжди виступає стороння сила, невідомий „хтось”, який прийшов і все зіпсував: „тут хтось у лоно випорснув каміння/ а хто він був попробуй докажи” (І. Андрусяк). Ця пасивність стосовно зовнішнього руйнівного чинника відзначає поетичне світовідчуття 90-х загалом, і в основі її лежить усвідомлення героєм власної безсилості, неможливості щось змінити чи виправити. Спотвореність кохання в такому контексті – лише один із наслідків загальної спотвореності світу: „Плодить червами/ Божий сад” (С. Процюк [14]). Тобто будь-які „вічні” цінності чи глибокі почуття в нещирому, бутафорному й штучному світі теж стають бутафорними й штучними: „Рукавичку мерзотнику кинути б,/ а у мене й ненависть роблена...” (С. Процюк). І оскільки ліричний герой нічого не здатний змінити, все, що йому залишається, – це іронічно-саркастична постава невиправного скептика, якому вже і „слова приїлись”, і „кохання теж набридло, як стерня” (І. Павлюк [14]).

Звичайно, справжнє кохання може реалізуватися – всупереч абсурдності світу, і навіть врівноважити цю абсурдність, як ми це знаходимо, наприклад, у творах О. Чекмишева чи П. Вольвача, але навіть тоді воно тільки акцентує, увиразнює безглуздя людського буття:

вони жили довго й щасливо

а потім померли –

в один день і в одному

ґетто

Отже, попри загалом традиційне тлумачення теми кохання в поезії 90-х років, привертає увагу мотив трагічного кохання, який поєднує всі проаналізовані вище аспекти і стосується і смертоносності кохання, і його бутафорності, пародійності (несправжності). Це кохання, перебуваючи ніби на периферії, відчутно загострює загалом властиву поезії 90-х трагічність світосприйняття. Адже в абсурдному й зруйнованому світі справжнє кохання від початку приречене на загибель, як і сам митець (якщо його мистецтво – справжнє). Неможливість повноцінної реалізації в коханні співвідноситься з неможливістю реалізації в творчості й ніби завершує коло безцільних блукань сучасного митця уламками зруйнованого українського космосу в пошуках власної ідентичності.


____________________


  1. Агєєва В. Чи буде постмодерн золотим віком класики? // Література плюс. – 1998. – № 2. – С.4-5.

  2. Андрусяк І. Отруєння голосом: Тексти. – Київ: Смолоскип, 1996. – 164 с.

  3. Антологія альтернативної української поезії зміни епох. – Харків: Майдан, 2001. – 188 с.

  4. Виноградов В. Про поезію 90-х // Молода нація. – 1999. – № 12. – С. 76-79.

  5. Вольвач П. Бруки і стерні: Поезії. – Київ: Дніпро, 2000. – 96 с.

  6. Габор В. Проза нової генерації: повернення блудних синів додому // Кур’єр Кривбасу. – 1994. – № 10-11. – С. 7-8.

  7. Гудзь Ю. Наприпочатку ста літ самотності // Світо-Вид. – 1995. – № 3(20). – С. 61-65.

  8. Даниленко В. Г. Архетип, монотип, стереотип як формотворчі структури художнього тексту: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – Київ, 1994. – 18 с.

  9. Девдюк Т. Ти, три хвилини тому. – Київ: Смолоскип, 2000. – 132 с.

  10. Кажан О. Дев’яностий: покоління поза грою // Кальміус. – 1999. – № 1. – С. 71-75.

  11. Жадан С. Цитатник. – Київ: Смолоскип, 1995. – 62 с.

  12. Мельників Р. Полювання на оленя. – Київ: Смолоскип, 1996. – 66 с.

  13. Окара А Література та метафізика: „Іменник. Антологія дев’яностих” (спроба відстороненого прочитання) // Молода нація. – 1999. – № 12. – С. 55-70.

  14. Позадесятники-2. Поетична антологія. – Львів: Престиж Інформ, 2000. – 88 с.

  15. Старовойт І. Український постмодернізм у критичному та художньому дискурсах кінця XX століття. Дис. ... канд. філол. наук: 10.01.06 – теорія літератури. – Львів, 2001. – 168 с.

  16. Старовойт І. Чотири погляди // Світо-Вид. – 1997. – № 4. – С. 117 -123.

  17. Чекмишев О. На порозі хрещатого неба. – Київ: Смолоскип, 1996. – 80 с.


ТНЕ problem OF LOVE AS CREATIVE ABILITY IN THE UKRAINIAN POETRY OF THE 1990s.


Nataliya Lebedyntseva


Petro Mohyla State Humanities University of Муkоlауіv

68 Desantnykiv st., 10, 54003, Mykolayiv


In the report the peculiarities of love theme interpretation by the young poets which started their creative activity at the beginning of the 1990s are analyzed. The connection between this theme and characteristic features of these poets’ artistic outlook is established. In particular the interrelations between love possibility (and impossibility) and the problem of the artist’s creative realization in the contemporary world alongside with the national and self-identification of the whole literary generation processes are studied.

Key words: true/untrue love, passion, the absurdity of the world, psychological crisis, creative ability/inability, identification.


Стаття надійшла до редколегії 27.04.2003

Прийнята до друку 15.05.2003


УДК 821.161.2-1.02’06


Функції іронії як ознаки постмодернізму в сучасній українській поезії.

Шлях до синдрому іронії постмодерного перенасичення


Ірина Хомчук


Житомирський державний педагогічний університет імені Івана Франка

вул. В. Бердичівська, 40, 10008, м. Житомир


У статті досліджено та обґрунтовано існування в сучасній українській поезії іронії як ознаки постмодернізму та спостерігається шлях до синдрому іронії постмодерного перенасичення. Подано приклади іронії з поезії Юрія Покальчука, Ростислава Мельниківа, Сергія Жадана та ін.

Ключові слова: гра, іронічність, іронія, іронія випадковості, іронія постмодерного перенасичення, карнавальність, об’єктивізація, пародія, постмодернізм.


Аналізуючи умови становлення української лірики кінця ХХ століття, В. Моренець зауважив, що в цей час „відбулося гнівне, веселе, іронічно-саркастичне прощання з однією історією” [7, с. 64], а один із ідейних натхненників сучасного літературного процесу Ю. Андрухович іменував теперішню добу найнижчим ступенем ієрархічної тріади: після Епохи Бога, Епохи Короля – Епохою Блазня, коли людство, сміючись, прощається з самим собою [цит. за: 10, с. 35].

Іронічність та блазнювання – головні ознаки сучасного літературного процесу та свідомості сучасної людини взагалі – з’явилися в переломний для суспільства та історії момент і стали одним із способів захисту від різких змін суспільних, соціальних, моральних цінностей та норм, від страху перед тим, що насувалося, – новим, невідомим, бо „новітня сучасність – це рух плюс невизначеність” (Баландьє) [цит. за: 9, с. 255], і тому загрозливим.

„Є багато способів уникнення дійсності, – пише Максим Розумний. – Можна заховатися в цинізм та іронію, можна в елітарну книжність, в тусовочність, або в номенклатурність” [18]. Оскільки іронія, на відміну від книжності, є внутрішньою, психологічною ознакою, то цей сховок – надійніший, дає більший захист, тому й більш використовуваний і дієвий.

Іронія стала неодмінною ознакою нового покоління, яка рятує його від тиску дійсності. Це вже навіть не втеча від реального світу, а таке сприймання реальності, яке захищає особистість від можливих психологічних травм, зумовлених відсутністю того, що віками прагнуло знайти людство: істини, впорядкованості, спокою. „Іронія стає все-значною. ...І якщо сократівська іронічність, хай навіть непевна та амбівалентна, мала все-таки на меті пошук істини, сьогодні іронія заявляє про „енергійне та екстатичне прийняття непевності” [Вілде], стаючи іронією випадковості”(Р. Семків) [22, с. 8].

Сміх, народжений іронією, дає насолоду, котрої шукає сучасна людина. Іронія випадковості – це ще й гра, яка теж приносить задоволення. В іронічній грі панує невизначеність, певна хаотичність, відсутність правил та непередбачуваність результату, але це не викликає страху, що трапилося б у дійсності, реальному житті, бо це – віртуальний світ, народжений в свідомості сучасної людини та художній свідомості зокрема.

Іронія видозмінюється, виступаючи то життєвим кредо, то функціональним засобом у „діалозі людства” (Рорті) [цит. за: 23, с. 580], яке вже не прагне відкрити об’єктивну істину, а просто намагається збагатити дискурс, дати волю розвитку особистості, захистити її. Інколи іронія – єдиний спосіб висловлення правди, можливість завуальовано сказати те, що не сприйметься в іншому ракурсі, може стати рушійною силою. Це „щось” може існувати тільки в одязі іронії, котра служить своєрідним захисним прошарком. Межі між реальністю, прошарком іронії та свідомістю стираються, з’являється новий світ, в якому все – минуле, теперішнє, майбутнє – отримує нове значення, нове існування. Хоча Ричард Рорті говорить, що „кожний іроніст може міряти успіх тільки супроти минулого – не тим, що живе відповідно до його принципів, а тим, що переписує минуле по-своєму, і тому може сказати: „Така моя воля” [19, с. 583], майбутнє теж у владі іронії, вона певною мірою є чинником, котрий творить теперішнє і майбутнє не як продовження минулого, а як щось нове. Недарма іронічність та іронію як провідне начало постмодернізму визначають західні дослідники (І. Хасан, М. Калінеску, Д. Фоккема, У. Еко та ін.) [див.: 2, с. 26], а Л. Лавринович, досліджуючи основні риси постмодернізму в українській літературі, виділяє ще самоіронічність [12, с. 41]. Іронію поряд з батярством, внутрішньою емграфією, постійним невдоволенням і капризуванням М. Розумний називає „інфантильною ознакою перехідності генерації” [18], тобто тієї ж зміни старого на нове.

Можна виділити ще одну функцію іронії – об’єктивізацію явищ. На це звертав увагу Ж.-П. Сартр, коли твердив, пишучи про Жана Жене, що ”іронічний погляд об’єктивізує його, що він може стати річчю, яку можна взяти до рук” [21, с. 249]. Т. Денисова в дослідженні про постмодерністську свідомість пише, що „іронічність погляду забезпечує об’єктивність оцінок, не дозволяючи впадати в пафосність, тобто створюючи передумови для наступного вибору” [2, с. 26].

Ці спостереження дали підставу не просто покласти іронію в основу постмодернізму, а й висунути ідею наукового обґрунтованої іронії, хоча „цей критично-філософський стиль є занадто ефемерним, щоб дати чітку методологію” (С. Квіт) [11, с. 150]. Але будь-яке постмодерністське письмо „має відповідати вимогам правдивої карнавальності, допускаючи іронію в усі найтемніші закапелки, штовхаючи в її стихію найшановніші авторитети, розчиняючи в ній будь-яке менторство” [Там само]. Проте тут з’являється підстава говорити про парадокс „іронії постмодерного перенасичення” (Р. Семків), коли „критик, автор, читач в постмодерній ситуації, граючи свою автентичну роль, помноживши засоби вдосконалення цієї ролі, нездатні утримати свою ідентичність і заперечують себе” [22, с. 10].

У сучасній українській поезії цієї крайньої межі іронії ще не досягнуто, хоча постмодерністські пошуки дуже активні. Найяскравішим спалахом карнавальної літератури було угруповання „Бу-Ба-Бу”, яке поклало основи постмодерністського іронізму в українській літературі кінця ХХ століття. „Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні частини: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи” [16, с. 35]. Іронія як засіб самозахисту від катаклізмів, які збунтували суспільну свідомість, швидко пустила коріння на літературному ґрунті. З’явилися послідовники „Бу-Ба-Бу” (наприклад, поетичний гурт „Червона фіра”), які не приховували своєї естетичної орієнтації, називаючи себе постбубабістами. Ще рано говорити про масовість іронічно-карнавального естетизму в українській культурі, хоча І. Ільїн, досліджуючи постмодернізм від його джерел до кінця століття, стверджував, що це явище є безпосередньою реакцією на стереотипи масового усвідомлення, а епігонська література легше за все піддається пародіюванню [цит. за: 20, с. 17], проте присутність його елементів в сучасній українській поезії дуже помітна.

Іронія охоплює все: особистість та історію, Бога і смерть, високі почуття і загальновизнані цінності. „Я трішечки поетка, // Я трошки неземна. // За жанром – оперетка, // За відчуттям – струна”, – намагається зрозуміти себе Надія Стрем [4, с. 90], зате Роман Здорик досить впевнено заявляє: „і ти ... не зрозуміла // мене // геніального поета // усіх часів” [15 с. 5]. Марко Самовитий бачить себе збоку: „Хто се під лавкою // губамі плямкає // ст’ашно // аж дрожж пробира // ... // Я – силой підступною // замкнений в серці // коханець і трошкі / брунет” [17, с. 245]. Іронія проникає і в мову, вживання суржикових форм слів ніби оживлює, озвучує текст, звільняє його від притаманних будь-якому текстові книжності, статичності.

Іронічна гра словами захоплює Василя Старуна: „рембрáнт­? чи рéмбрандт? // чорний чи темнúк? // чи тільки Пан – чи панк? // чи áфини атíни?”[6, с. 78]. Сюди вплітається насмішка над слововживанням, некомпетентністю в перекладах і транслітерації, співвідношенням слів. Автор іронізує і над риторичністю запитань, безглуздих тому, що на них немає відповіді.

Пародією на американські фільми, українські звичаї, сучасні філософські ідеї та політику водночас є „Українські вечорниці” Андрія Коваленка [14, с. 94-95]. Час і простір змішуються, переплітаються, створюючи нову дійсність, яка сприймається дуже реалістично через насиченість деталями, подробицями подій. Поряд з головним героєм та його друзями у кав’ярні сидять Макіавеллі, Конфуцій, Атілла, офіціантка має ім’я Хівря, замовляють вони булочки по 3 копійки, що переносить нас у радянські часи, а повії колупають припічок (народний звичай) і „белькочуть щось про синє небо і жовте колосся”. Скрипаль грає Шостаковича і тут же по „відику” показують балет „Робесп’єр у Жовтні”. Слова „референдум”, „ліво-радикальний” ніби зійшли зі шпальт сучасних газет, а імена героїв Джезус і Пол закидають нас у ковбойське минуле США. Але головна мета іронії стає зрозумілою в кінці твору, коли герої померли, бо „вчаділи від поту брудної пані з приємним ім’ям „Історія”.

У Сергія Жадана минуле теж переосмислюється: „Володимир Сосюра – юний поет // закосивши на фронті з недбальства світил, // заїздив у розбомблений харківський тил” [1, с. 73]. Автор наважується вголос сказати речі, про які не прийнято говорити за неписаними постулатами про людей визнаних, видатних. Іронія затушовує те, що в іншому контексті сприйнялося б як грубість, дозволяє сказати правду, яку всі знають, але про яку мовчать. Хоча поняття правди теж відносне і лише випадково ти „може почуєш щось схоже на правду” (Юрій Покальчук) [24, с. 29].

Відбувається переоцінка цінностей, знеболена іронією. Ніщо не стале, якщо навіть „...слово Боже воно // як таранька – його смакуєш // проте ним не наситишся” (Сергій Жадан) [8, с. 15], а „без приписки і Бог – не людина” (Галина Пастушенко) [6, с. 88]. Та й сама людина більше подібна на механічну іграшку чи ляльку: „Його кохана дівчинка: // дві ноги, дві руки, ротик, // дірка, бюст, золоті волосинки // по шкірі побігли” (Марта Барбара) [25, с. 14-15].

Не обминули іронічні спостереження і природу. Сонце – це „велика пляма” [13, с. 11], „учора повісивсь місяць // з сумними такими очима” [13, с. 14], а „он там під парканом / конає осінь // розхристана простоволоса // і певно таки що / боса // збомжована ница / осінь” (Ростислав Мельників) [13, с. 32]. Соціальні проблеми стають не об’єктом іронії, а засобом для її вираження, своєрідною метафорою. Природа превалює над політикою у поезії Миколи Васильчука: „Попелом // Віє вітер ув очі звечора. // Знає це у палаці Тетчер // І новий президент Тернополя” [5, с. 103]. Над патріотизмом скептично посміхається Сергій Жадан: „хоч тікай, // „любов к отчизні” в цих краях // завжди була за кайф” [8, с. 48].

Ще більше іронічних випадів трапляється стосовно почуття, яке завжди оспівувалось в поезії, – кохання. Про що раніше говорилось чи не найбільш піднесено, натхненно, що викликало здебільшого біль, смуток, над тим тепер сміються: „Заради тебе тарганів // я кілограми з’їсти три готова. // ... // та ця любов між нами нездорова // здорові стільки не їдять // та й таргани делікатес” (Оксана Фітель) [3, с. 82], „Чуєш, люба, скрегочуть зуби, // Які давно вже не їли сала, // Мені плювати, що хочуть губи, // Лише б ти, мила, про зуби знала” (Сергій Руденко) [14, с. 164], „Ви так мене жадаєте дотепно, // ... // Немов кріпак ридання перебенді, // Мов Гаммершляг загибелі Бенедя” (Назар Федорак) [26, с. 48]. Навіть нещасна любов викликає здоровий сміх, котрий, на відміну від переживань, продовжує життя і деякою мірою є началом єднання у світі, де кожен – самотній, де єднання дає „наприклад, сонце, що встає, // чи спільний туалет” (Сергій Жадан) [8, с. 50].

Але той самий Сергій Жадан роздивився іронію-вбивцю: „Скрипаль-іронія // смичком леза // торкнеться струн твого сухожилля” [8, с. 24]. Гра з іронією випадковості майже завершена, навіть ця схованка від дійсності піддається руйнації, знищуючи і того, хто нею користується. Функція об’єктивізації теж досягла своєї кінцевої точки, замкнувши коло в його початку – реальній загрозливій дійсності, з якої хотілося втекти. Спрацьовує синдром іронії постмодерного перенасичення, коли іронія стає не порятунком, а загрозою авторові, а через нього й читачеві. Але замість того, щоб знищити іронію, автор вбиває себе й читача. Іронія виходить з-під контролю, стаючи самодостатнім явищем, котре існує і діє безвідносно до бажань людини.


_____________________


  1. Artline. – 1998. – №6.

  2. Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири // Слово і Час. – 1995. – №2. – С. 18–27.

  3. Дзвін. – 1998. – №11–12.

  4. Дзвін. – 2000. – №1.

  5. Дзвін. – 2000. – №2.

  6. Дзвін. – 2001. – №1.

  7. До теоретичних аспектів сучасної лірики. Із вступного слова В. П. Моренця до захисту докторської дисертації „Сучасна українська лірика (особливості розвитку і логіка саморуху)” // Слово і Час. – 1995. – №1. – С. 63–71.

  8. Жадан С. Цитатник: (вірші для коханок і коханців). – Київ: Смолоскип, 1995.

  9. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки – Київ: Основи, 1998.

  10. Занепад чи відродження? Творче обговорення // Слово і Час. – 1996. - №11-12. – С. 32-44.

  11. Квіт С. Основи Герменевтики // Кур’єр Кривбасу. – 1998. – №104. – Серпень. – С. 145–1634.

  12. Лавринович Л. Сучасний український постмодернізм – напрям? Стиль? Метод? // Слово і Час. – 2001. – №1. – С. 39–46.

  13. Мельників Р. Полювання на оленя: Поезії. – Київ: Смолоскип, 1996.

  14. Молоде вино: Антологія поезії/ Упоряд.: М. Розумний, С. Руденко. – Київ: Смолоскип, 1994.

  15. Першість. – Житомир, 2001.

  16. Плерома. Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури. Повернення Деміургів. – 1998. – №3.

  17. Початки: Антологія молодої поезії. – Київ: Смолоскип, 1998.

  18. Розумний М. Лірика дев’яностих // Літераутрна Україна. – 2002. – 3 жовтня.

  19. Рорті Р. Самотворення і пов’язаність: Пруст, Ніцше і Гайдеггер // Слово. Знак. Дискурс. Антолоія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. Марії Зубрицької. – Львів, 1996. – С. 582–599.

  20. Русова С. Постмодернізм у сучасній поезії, або Набоков – автор-„трікстер” // Слово і Час. – 2002. – №6. – С. 17–23.

  21. Сартр Ж.-П. Моя перемога є чисто вербальною // Слово. Знак. Дискурс. Антолоія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. Марії Зубрицької. – Львів, 1996. – С.245–259.

  22. Семків Р. Постмодернізм та іронія (типологізація нетипового) // Слово і Час. – 2000. – №6. – С. 6–12.

  23. Слово. Знак. Дискурс. Антолоія світової літературно-критичної думки ХХ століття / За ред. Марії Зубрицької. – Львів, 1996.

  24. Сучасність. – 1998. – № 6.

  25. Україна. – 1992. – № 11–12.

  26. Федорак Н. Брудершафт із собою: Збірка віршів. – Київ: Смолоскип, 1997.


THE IRONY FUNCTIONS AS THE FEATURES OF POSTMODERNISM IN THE MODERN UKRAINIAN POETRY. the way to the syndrome

OF POSTMODERN OVERSATURATION IRONY


Iryna Khomchuk


Ivan Franko Teachers’ Training University of Zhytomyr

V. Berdychivska st., 40, 10008, Zhytomyr


In the paper we considered and argued the presence of irony as a feature of postmodernism in the modern Ukrainian poetry. We tried to show the way to syndrome of postmodern oversaturation irony. There are many irony examples from the poems by Yuriy Pokalchuk, Rostyslav Melnykiv, Serhiy Zhadan etc. in this paper.

Key words: play, ironicality, irony, irony of fortuity, irony of postmodern oversaturation, carnivality, objectivization, parody, postmodern.


Стаття надійшла до редколегії 25.04.2003

Прийнята до друку 15.05.2003


УДК 821.16-7.091


ШВЕЙК І ЦЯПКА: МІЖ САТИРОЮ І ПРОПАГАНДОЮ


Ростислав Семків


Національний Університет “Києво-Могилянська Академія”

вул. Сковороди, 2, 01001, м. Київ


У статті зроблено компаративний аналіз двох літературних образів, які виростають зі спільної європейської традиції. Особливу увагу звернуто на співвідношення в образах “веселих вояків” сатиричних та гумористичних компонентів, на засоби ґротеску та бурлеску, за допомогою яких вони творяться. Зроблено спробу проаналізувати функціонування цих літературних образів як пропаґандистських кліше.

Ключові слова: сатира, гумор, іронія, ґротеск, Швейк, Цяпка.


Метою цієї невеликої розвідки є не стільки типологічний аналіз двох літературних образів – чеського Швейка, створеного Ярославом Гашеком, та українського Цяпки, найбільше опоетизованого Романом Купчинським, – скільки аналіз подібностей та відмінностей засобів (сатири, гумору, іронії, ґротеску), за допомогою яких вони творяться. Численні дослідники образу Швейка про поетику роману та засоби досягнення в ньому комізму висловлюються по-різному. Загалом наголошується, що “гумористична трактовка персонажа переростає в сатиричну” [3, с. 26], на цьому сходяться більшість дослідників [також 12; 13], проте в інших випадках, навпаки, окреслюється зміщення тональності образу від чисто сатиричного до іронічного [2], а найновіші дослідження взагалі трактують його як суто іронічний [10]. Цяпка в подібних ракурсах взагалі не досліджувався. Пояснюється це, найперше, слабшою олітературненістю цього образу: він присутній в кількох стрілецьких піснях та жартах, а доволі архаїчна жанрово, як на час виникнення, ірої-комічна поема Р. Купчинського “Скоропад” була відома небагатьом і надзвичайно запізнилася з друком (створена 1919 р., надрукована 1965-го на еміґрації). Тим часом, саме типологічне зіставлення обох образів дало б змогу краще розібратися і з механізмами комічного, за допомогою яких вони створені і, врешті, домоглися більш чи менш локального безсмертя.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Похожие:

Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму icon60 лет. По дороге в будущее
Мгимо – Университет: Традиции и современность. 1944 – 2004 / Под общ ред. А. В. Торкунова. – М.: Оао «Московские учебники и Картолитография»,...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconБиблиографический указатель 2004 г
Международные отношения: Библиографический ука­затель. Вып. 4 / Научная б-ка мгимо(У) мид россии. – М., 2004. – 324 с
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconСтатья опубликована : Социальная коммуникация в современном мире. Modern Social Communication / Сборник материалов российско-американской научной школы-семинара, 14-18 июня, 2004. М.: Ооо "Принт-Медиа", 2004. 58 с. С. 9-14

Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconА. Г. Карташов [и др.] // Специалист. 2004. № С. 11-12
Адакин, Е. Е. Формирование жизненных и профессиональных ценностных ориентаций студенческой молодежи / Е. Е. Адакин, Т. Г. Исламшина,...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconБиблиографический указатель книг, поступивших в библиотеку
Информационный бюллетень счетной палаты Красноярского края, №2, 2004 г., №4, 2004 г., Ч. 1, Ч. 2, Ч. 1, Ч. Красноярск: Счетная палата...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconПолякова Анатолия Алексеевича
Материалы международной научно-практической конференции 24 ноября 2004 года: «Социально-экономические проблемы региона в современных...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconТруд иностранцев в России
Перечнем полных и сокращенных наименований федеральных органов исполнительной власти, утвержденным распоряжением Администрации Президента...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconСоціальної мімікрії київ 2004
Л 68 Лобанова А. С. Феномен соціальної мімікрії. – К.: Інститут соціології нан україни, 2004. с
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconУчебная программа курса Владивосток 2004
России. Предназначена для студентов специальностей 020200 «Политология», 061000 «Государственное и муниципальное управление», 350200...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconВ. С. Нерсесянца Издательство норма москва, 2004
Проблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов / Под общ ред академика ран, д ю и., проф. В. С. Нерсесянца. — М.: Норма,...
Разместите кнопку на своём сайте:
Библиотека


База данных защищена авторским правом ©lib2.znate.ru 2012
обратиться к администрации
Библиотека
Главная страница