Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму




Скачать 31,69 Kb.
НазваниеСерія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму
страница2/15
Дата03.02.2016
Размер31,69 Kb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Postmodernist Proposal


and Contemporary Literature

Yaroslav Polishchuk



Rivne State Humanitarian University

Ostafov st., 31, 33000, Rivne


Debates about postmodernism and its representations in Ukrainian literature are still urgent now. The Author proves that western criteria for researching of the postmodern phenomena are intolerable if the object for studying is Ukrainian culture. Some faults with attempts to interpret the 1990th years and a literature of that time as postmodern ones are found. Essential differences of western model of postmodern and Ukrainian cultural situation are stated. An alternative in resolving of the problem is proposed. The Author says it is worth to observe an adequacy of situation taking into account two opposite positions, namely the text one and the writer’s one, and the reader’s point of view. The first option deals with creation of proper textual code. The second one reveals a communicative gap situation and non-realized proposals.

Key words: postmodernism, author and reader, literary text, postmodern conditions, cultural consciousness, postcolonial situation in culture.


Стаття надійшла до редколегії 29.03.2003

Прийнята до друку 15.05.2003

УДК 821.161.2.09’’18’’ Т.Шевченко:801.73


Шевченко як текст: класичне і модерне прочитання (П. Куліш і Микола Євшан)


Марія Мицан


Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000, м. Львів



У пропонованій статті зіставлено трактування поетичної постаті Тараса Шевченка його сучасниками і критиками модерного спрямування початку ХХ ст. На прикладі літературно-критичного аналізу поетової творчості, здійсненого П. Кулішем і Миколою Євшаном, автор має намір показати основні принципи культурно-історичного і модерного напрямів у підході до естетичних і суспільних завдань словесного мистецтва.

Ключові слова: текст, модернізм, рецепція.


Для розуміння поняття тексту для нас важливою є думка Р. Барта, згідно з якою текст є „плетивом культурних кодів”, спрямованим у майбутнє, символічним і багатозначним. Текстом стає той твір, який своєю відкритістю і невичерпністю уможливлює ціле різноманіття тлумачень знакових кодів, які в ньому закладені. Тексти Т. Шевченка завдяки своїй символічності й закодованості (на це звернув увагу сучасний критик Г. Грабович) є добрим прикладом для застосування до них будь-якого методу дослідження. Поетична глибина символів дає змогу літературознавцям здійснювати свою інтерпретацію творчості поета. Полісемантична природа текстів Шевченка задовольняє горизонт сподівань реципієнта.

Кожний справжній геній отримує нову оцінку своєї творчості в кожну наступну епоху нових підходів до тлумачення слова як засобу художнього зображення світу і як носія інформації, яка в ньому закладена. Література античного світу, європейські класики минулих століть, багато із сучасних авторів є не тільки масово читабельними у своїх оригінальних творах, а такими, які відчитуються в чужих текстах, часто написаних іншою мовою і з іншим змістом. Характерно, що що далі в майбутнє, то різноманітнішим інтерпретаціям, віднайденням нових значень і символів піддаються не твори письменників, а самі письменники. Твір є явищем не тільки художнім, але і соціальним, духовним, історичним, культурним. Усі ці ознаки автор вносить у твір не тільки як художник, але і як особа, яка формується в певному історичному соціумі, у якому вже є знання, набуті досвідом попередніх поколінь. Тому не тільки твір є текстом, який надається до різних підходів у його тлумаченні, його автор теж є відкритою системою для дослідження і вивчення заплутаної мережі знаків і кодів своєї доби.

Тарас Шевченко належить до людей, які стали не тільки символами свого часу, а й віссю в системі часовиміру, по якій українське суспільство рухається вперед. Українці від часу першого видання “Кобзаря” читають твори Шевченка, але не тільки їх. Оскільки на естетичну свідомість письменника впливає сучасність і весь попередній культурно-політичний розвиток суспільства, то сьогодні можна говорити й про те, що ми читаємо самого Шевченка і, мабуть, не стільки від 1840-го р., а, певно, ще від 1814, і, може, навіть і цей рік є пізнішим від початку відліку. Бо твори поета й сам митець не постали раптово і з нічого. “Гайдамаки” і “Перебендя” – це вся минула історія, це козацтво, яким поет захоплювався. “Єретик” і “Кавказ” ідуть поряд із членством Шевченка у Кирило-Мефодіївському братстві.

Ми не можемо говорити про Шевченка як текст тільки в тих вимірах, у яких він перебував фізично, але і в тих, якими він жив і які спричинилися до багатозначності тлумачень його творчості; у тих вимірах, завдяки яким Шевченко весь час є відкритий і для дослідників, і для простих читачів. До таких духових вимірів належить романтичний месіанізм Шевченка. Його пророцтво і непогасна слава стали предметом багатьох не тільки літературно-критичних, але і філософських дискусій. Без сумніву, Шевченко усвідомлював власну роль в долі свого народу, він сподівався на достойне пошанування своєї творчої і громадської діяльності, про що свідчать рядки його поезії: „а слава – заповідь моя”. Однак, навряд чи він думав, що стане поетом-пророком у тому розумінні, яке було поширеним донедавна (маємо на увазі фокусування уваги на ідеологічному й політичному підтекстах його поезії). На формування постаті Шевченка впливала також релігія і поетове ставлення до неї. І нарешті, Шевченко – художник. Він сам себе мислив малярем. Своє покликання вбачав у гравюрі. „Поширювати через гравюру славу славних мистців, поширювати в громадянстві смак і любов до доброго і прекрасного, це найчистіша, найугодніша молитва до Чоловіколюбця Бога й по змозі некорислива прислуга людству. Це мій єдиний, незмінний порив” [12, с. 93-94]. За славу Шевченка завжди боролися дві музи, сам Шевченко переживав внутрішній конфлікт між художником і поетом.

У цій статті ми поставили собі за мету показати особливості сприйняття творчості Тараса Шевченка його сучасниками, а також літературознавцями початку ХХ ст. Зокрема нас цікавить думка П. Куліша – молодшого Шевченкового сучасника, який в оцінці Шевченка виходив із засад культурно-історичної школи. У виборі представника нової модерної естетики ми зупинилися на постаті Миколи Євшана, представника нової генерації критиків, який послуговувався новими світоглядними засадами, – філософією життя і філософією інтуїтивізму. На основі рецепції Шевченкових текстів цими двома критиками спробуємо показати відмінності в естетичній самосвідомості доби реалізму і доби модернізму. П. Куліш пише про Т. Шевченка як про поета наскрізь народного. Слід розмежувати поняття народності, яке притаманне українській літературі ХІХ століття, і поняття народництва, на яке звернули увагу в ХХ столітті. Якщо останнє – це вираження в художній літературі зовнішніх ознак народу (народна традиція, пісня, костюм, побут, мова), то народність – це його внутрішні ознаки, це вияв духу народу. І, власне, П. Куліш народність Т. Шевченка вбачає у зображенні в його творах української давнини, історичної пам’яті, фольклорної стихії і світосприйняття українського люду. Шевченко увібрав у себе попередню народнопісенну традицію, народні образи, ритми, символи. Утім, часто важко відрізнити, чи твір є авторським, чи народним (звичайно, за умови, що ми не знаємо про Шевченкове авторство). Наприклад, ще на самому початку поетової творчості:

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину.

і в кінці:

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Близькість творчості поета до народної підкреслив М. Костомаров: „Поэзия Шевченко есть родная и законная дочь народной малорусской поэзии – поэзии песен, но, сохраняет свою отдельность от последней и самобытность” [6, с. 425]. А П. Куліш говорив, що „душа поезії нашої народної неписьменної сталась душею його музи” [9, с. 258]. Однак поетична стихія, яка жила в поетовій душі і штормовими хвилями з неї вихлюпувалася, не була однозначно оцінена П. Кулішем. Куліш вважав, що якби у Шевченкових віршах був не тільки щедрий талант, але й проста легка праця, його поетичний геній виявився б сильніше. Мовляв, у всій невпорядкованості поетової душі й поетичності його творів відчувається наскрізна щирість його натури. Він безпосередньо реагує на світ, а тому пише із запалом, нехтуючи традиціями і законами художньої творчості, його твори дуже емоційні, і це зближує поезію Шевченка із народною творчістю.

На певну невпорядкованість і безладність Шевченкових творів вказує і Микола Євшан, але, на відміну від Пантелеймона Куліша, сприймає це прихильно. На думку критика, у творчості Шевченка найглибшими і найкращими є ті моменти, які йдуть від душі, від щирого захоплення світом, від безпосереднього сприйняття життя і „подиву перед божественними творами природи”. Дотримання правил і доктрин тільки зашкодили б поезії Шевченка, позбавили б її геніальної простоти.

Свого часу цікаві думки з приводу розрізнення справді геніальних і просто талановитих письменників запропонував Гавриїл Костельник. На його думку, геніальний поет не тільки нехтує законами версифікації, але також оминає і суспільні потреби своєї епохи. “Геній вільний у своїх почуваннях та думках; він міряє свої почування та думки о Абсолюта... Він не є рабом “духа часу”, але творцем “нового духа” – нових ідей, нових становищ, нових відкрить” [5, с. 48]. Такі означення геніальності письменника цілком відповідають поетичній натурі Шевченка. Він творив свої шедеври більше серцем, аніж розумом, і тому зумів зберегти в собі щирість і природність, які, на думку Миколи Євшана, і стали джерелом Шевченкової естетики. „Його творчість досягає там найбільших висот, не старається виходити з природної своєї сфери, де лишається на становищі природи і подиву, де будить в собі огонь любові. Там відзивається найголосніша і божественна струна його поезії, струна покори і пошани перед тим всім, в чому творчий інстинкт відчуває іскру Божу та натхнення” [4, с. 92]. Природа, як явище, створене Господом, є для Шевченка божественною, це релігія, яка дає можливість з’єднатися з космосом і почуттями охопити всесвіт. Природа – це самий світ, саме життя, яке дуже свавільно і по-різному відбилося на долі поета і залежно від цього сам Шевченко ставився до нього теж по-різному.

Для обох критиків (Пантелеймона Куліша і Миколи Євшана) спільним є розуміння двостороннього зв’язку поета зі світом. П. Куліш, як і інші представники культурно-історичної школи, вважав, що одним із чинників, який впливав на створення літературного твору, був, поряд з „расою” і „середовищем”, „момент”. Т. Шевченко підхопив дух і настрій свого часу, взяв у народу його образи та ідеї, і вже у новому вигляді, позначеному власним розумінням, повернув їх народові. Шевченко спершу черпав ідейну і поетичну енергію у свого читача (народу), а потім читач упивався хмелем народності його поезій.

Микола Євшан також звернув увагу на взаємозв’язок Шевченка із природою і суспільством, під впливом яких формувався його світогляд як поета. На основі цього зв’язку Євшан поділяє творчість Кобзаря на чотири тематичні вузли. Перший – це пряме змалювання довкілля і цілковите відтворення дійсності. У процес писання поет зовсім не залучає фантазію, і тому в його віршах немає художньої поетичності у звичному розумінні цього поняття, немає метафоричності. Однак саме до цього типу поезій належать, на думку Євшана, найкращі, власне з художнього боку, поетичні твори Шевченка – „Наймичка” і „Садок вишневий коло хати”. Справді, у цілковитій відсутності поетичних тропів і в звичайній простоті Шевченкового „Садка вишневого...” критики давно відзначили високу поетичну естетику і художню досконалість цього вірша. А в поемі більше переважає розлога оповідь, епіка, засобами яких Шевченко змальовує майже ідилічне життя героїв на хуторі:

І дід, і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках.

Отже, до першого типу творчості Шевченка Микола Євшан зараховує ті поезії, для яких основою стало змалювання природи в її натуральному вигляді без додавання своїх поетичних фарб: „Чисто поетичні замисли тут досягають найбільшої пластики, єсть у них якась чаруюча простота, одноцільність, благородність у вислові найтонших речей” [5, с. 98].

Другий тип Шевченкової поезії пов’язаний із реакцією поета на життя, в якому митець бачить багато бруду, обману, несправедливості, й тому на перший план виступає лірика як можливість виявлення емоцій, настрою і переживань. Як приклад Євшан наводить поему “Катерина”, яка, на відміну від “Наймички”, є драматично напруженою, сповненою розбурханості поетових почувань.

Третій тип поезії Шевченка критик називає поезією сили і вибуховості, пафосу, стихійності. Сюди належить поема “Гайдамаки” – пристрасний, кипучий лютими подіями твір, у якому Шевченко висловив свою душу, болі свого життя і життя народу. Мабуть, саме через це гостре відчуття народних терпінь і негараздів постать Яреми виходить у Шевченка дуже запальною, а сама поема аж надто кривавою. Це помітив П. Куліш і в одному з листів до Т. Шевченка звертає поетову увагу на цей недолік: „...заметьте, что в Вашей драме нет борьбы сил; ляхи везде трусы, никакого отпору, везде гибнут. От этого читатель не сочувствует торжеству победителей, ибо это торжество мясников, а драма Ваша - кровавая бойня… Следовательно, кровь здесь должна быть только следствием борьбы, а не предметом жажды. Дайте побольше человечества вашим гайдамакам” [7, с. 318].

І, нарешті, четвертий етап творчості – це поезія пошуку основи життя. Тепер поет вбачає її в релігії. Цю групу поезій Микола Євшан називає поезією правди і зараховує до неї ті поетичні речі, які просякнуті релігійністю. Це біблійні „подражання”, псалми, поеми “Неофіти” і “Марія” – поезії, які стали вершиною творчості українського генія. Релігія тепер займає в естетиці Шевченка перше місце. Однак її поет розуміє по-своєму. „Його релігійне життя починається власне там, де перестають обов’язувати всякі офіціальні приписи моральні. Його бог – це його ціла індивідуальність, його „я”, його єство, його душа, його почування та ідеали, його геній!!” [3, с. 27].

В аналізі літературного спадку Тараса Шевченка Микола Євшан торкається морально-естетичних аспектів його поезій, а також тих моментів, у яких поет виголошує свою громадянську і національну позиції. Однак звичного для літературних критиків художньо-ідейного аналізу творчості у нього немає. Євшан намагається осмислити постать Шевченка загалом. У його критиці текст присутній через аналіз етичних, естетичних, філософських і суспільних моментів творчості. На думку Євшана, справжній художній твір має передбачати не тільки естетичну рецепцію, але й активізувати громадянську позицію реципієнта, викликати низку різносторонніх почувань. “Кождий твір мистецтва має в собі якийсь таємний наказ, якесь післанництво до душ, якийсь поклик... І людина той поклик починає реалізувати сама в собі передовсім” [2, с. 13]. І тому книжка „Тарас Шевченко” має не стільки літературно-критичний характер, як відбиває суб’єктивні враження Євшана від прочитаних творів. Критик зробив не аналіз текстів, а подав загальний портрет Шевченка. На цей недолік звернула увагу С. Павличко: „Текстів у його аналізі майже немає. Це в основному ніцшеанські медитації на тему індивідуальності генія та його психологія” [11, с. 153]. Зрештою, виходячи із тих завдань мистецтва, які для Миколи Євшана є визначальними (а саме – створення естетичного ідеалу, образу гарної великої людини, яка виходила б із життя і служила тільки для нього), творчість Шевченка є зразковою. На думку критика, сучасне мистецтво повинно бути позначене культурним шляхом попередніх віків, які в мистецькі твори вклали свою мрію про сильну щасливу індивідуальність. Як пише Г. Мухина: „Мистецтво в Євшановій естетиці – це святість і божественність, доцільно спрямовані на вдосконалення людства та утвердження його високих ідеалів” [10, с. 26]. Тому й творчість Шевченка критик розглядає більше із суспільних позицій, аніж із естетичних.

У Кулішевому підході до творів Шевченка переважає етнографічно-народницька позиція, з якої він аналізував також твори Г. Квітки-Основ’яненка і Марка Вовчка. Такий аналіз художньої творчості в П. Куліша зумовлений його розумінням завдань літератури та літературної критики: „Задачею нашей украинской литературы должно быть строгое соответствие ее созданий духу народному и его серьезному, жизненному, а не какому-то псевдонародному, прихотливому взгляду на вещи. Задачей нашей украинской критики должна быть строгая поверка литературных созданий эстетическим чувством и воспитанным в изучении своей народности умом” [8, с. 519].

Куліш, так само як і згодом Євшан, віддає належну заслугу Шевченкові в тому, що його творчість відіграла вагому роль у пробудженні історичної народної пам’яті, однак Микола Євшан заслугу Шевченка вбачає ще й у формуванні вищої суспільної організації – нації.

Якщо Куліш говорить тільки про відродження тепер завмерлого, а колись вольнолюбного духу народу, про відновлення колишнього гордого образу українця, то вектор Євшанової позиції, навпаки, спрямований у майбутнє. Критик акцентує свою увагу на формуванні індивідуальності, яка б відповідала духові нового часу й нової філософії. Як зазначає М. Гнатюк, “політичними орієнтирами для Миколи Євшана, як і його однодумців з “Української хати”, стають орієнтири служіння своєму народові засобами культури, мистецтва. Націоналізм, але не старий, який спирався на селянолюбне народництво і який віджив свій вік, а новий, наснажений новим баченням життєвих реалій” [1, с. 18]. На відміну від Куліша, Євшан розглядає постать Шевченка глибше і масштабніше. Філософія нової епохи, його естетика, а також відстань у кілька десятиліть дають підстави Євшанові назвати Шевченка поетом національним. Шевченкове слово розбудило національну свідомість і патріотичні українські почуття: „Шевченко дозрів на поета національного... І коли пронісся його голос по всій Україні, - наступив найвищий момент нашого життя, уми дійшли до найбільшого напруження” [4, с. 86].

Микола Євшан вважає, що у своїх творах поет себе не виклав до кінця і цим самим дав нам змогу відшукувати нові значення своєї поезії. Шевченкова творчість є весь час відкритою для можливості різноманітних літературознавчих аналізів, у тому числі і сучасних. „Кожний твір відкриває нам цілі горизонти, дає змогу відкрити могучий дар таланту, - але все ж таки він буде слабим тільки відблиском геніальності, вся творчість мало буде достойна його” [4, с. 102-103]. Згідно з Євшаном, над творами Шевченка дуже багато треба розмислювати, щоб відшукати їх справжню сутність.

Отже, і Пантелеймон Куліш, і Микола Євшан високо оцінили Т. Шевченка як поета свого народу. Куліш зробив це як сучасник поета і свідок впливу його поетичного слова на душі українців, а Євшан з висоти початку ХХ ст., коли роль Шевченка як поета і громадянина була підтверджена часом. В однаковій оцінці Шевченка обидва критики послуговувались різними підходами. П. Куліш, як представник культурно-історичної школи, розглядав творчість Шевченка з позиції народництва, історичності та етнографізму, а Микола Євшан – у руслі модерністичних тенденцій ХХ століття.


_______________________


  1. Гнатюк М. Критик, що поміняв перо на зброю. – Львів, 1995. – 48 c.

  2. Євшан М. Проблеми творчості // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – Київ, 1998. – С. 12-17.

  3. Євшан М. Релігія Шевченка // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – Київ, 1998. – С. 25-30.

  4. Євшан М. Тарас Шевченко // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – Київ, 1998. – С. 79-119.

  5. Костельник Г. Ломання душ. – Львів, 1923. – 96 с.

  6. Костомаров М. Кобзарь Тараса Шевченко.1860. // Костомаров М. Твори: у 2 т. – Київ, 1967. – Т.2.

  7. Куліш П. Листи до Т.Г.Шевченка // Історія української літературної критики та літературознавства. Кн.1. – Київ, 1998. – С.315-321.

  8. Куліш П. Характер и задача украинской критики // Куліш П. Твори: у 2 т.– Київ, 1989. – Т.2. – С.515-521.

  9. Куліш П. Чого стоїть Шевченко яко поет народний // Куліш П. Твори: у 2 т. – Київ, 1989. – Т.2. – С. 256-262.

  10. Мухина Г. Естетика Миколи Євшана // Сучасність. – 1984. – №4. – С.24-33.

  11. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – Київ, 1999. – 447 с.

  12. Шевченко Т. Журнал // Шевченко Т. Повне видання творів. – Чікаґо, 1960.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Похожие:

Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму icon60 лет. По дороге в будущее
Мгимо – Университет: Традиции и современность. 1944 – 2004 / Под общ ред. А. В. Торкунова. – М.: Оао «Московские учебники и Картолитография»,...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconБиблиографический указатель 2004 г
Международные отношения: Библиографический ука­затель. Вып. 4 / Научная б-ка мгимо(У) мид россии. – М., 2004. – 324 с
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconСтатья опубликована : Социальная коммуникация в современном мире. Modern Social Communication / Сборник материалов российско-американской научной школы-семинара, 14-18 июня, 2004. М.: Ооо "Принт-Медиа", 2004. 58 с. С. 9-14

Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconА. Г. Карташов [и др.] // Специалист. 2004. № С. 11-12
Адакин, Е. Е. Формирование жизненных и профессиональных ценностных ориентаций студенческой молодежи / Е. Е. Адакин, Т. Г. Исламшина,...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconБиблиографический указатель книг, поступивших в библиотеку
Информационный бюллетень счетной палаты Красноярского края, №2, 2004 г., №4, 2004 г., Ч. 1, Ч. 2, Ч. 1, Ч. Красноярск: Счетная палата...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconПолякова Анатолия Алексеевича
Материалы международной научно-практической конференции 24 ноября 2004 года: «Социально-экономические проблемы региона в современных...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconТруд иностранцев в России
Перечнем полных и сокращенных наименований федеральных органов исполнительной власти, утвержденным распоряжением Администрации Президента...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconСоціальної мімікрії київ 2004
Л 68 Лобанова А. С. Феномен соціальної мімікрії. – К.: Інститут соціології нан україни, 2004. с
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconУчебная программа курса Владивосток 2004
России. Предназначена для студентов специальностей 020200 «Политология», 061000 «Государственное и муниципальное управление», 350200...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconВ. С. Нерсесянца Издательство норма москва, 2004
Проблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов / Под общ ред академика ран, д ю и., проф. В. С. Нерсесянца. — М.: Норма,...
Разместите кнопку на своём сайте:
Библиотека


База данных защищена авторским правом ©lib2.znate.ru 2012
обратиться к администрации
Библиотека
Главная страница