Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму




Скачать 31,69 Kb.
НазваниеСерія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму
страница5/15
Дата03.02.2016
Размер31,69 Kb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

The ideas of O. Potebnia in the works BY M. Hnatyshak


Yuliya Tepla


Ivan Franko National University of Lviv

Universytets’ka st., 1, 79000, Lviv


In the paper we considered the influence of psycholinguistic literary theory of O. Potebnia upon the forming of literary criticism conception of M. Hnatyshak. In his theoretical-methodological approach the scholar combined Potebnia’s theoretical principles and ideas of Prague structuralists.

Key words: external form, inner form, content, word, poetical work.


Стаття надійшла до редколегії 19.03.2003

Прийнята до друку 15.05.2003


УДК 82.091:1


Естетична гармонія як „цілість світу” у філософсько-етичному і порівняльному аспектах модернізму та постмодернізму


Любомир Сеник


Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

вул. Козельницька, 4, 79026, м. Львів


Об’єктом аналізу є бачення світу (як гармонійної чи дисгармонійної „цілості”) у двох системах – модернізму та постмодернізму в світлі філософсько-етичного підходу до літературних явищ ХХ – початку ХХІ ст.

Ключові слова: модернізм-постмодернізм, гармонія-дисгармонія, образна система, етика і мораль, художня ідея і форма.


Об’єктом аналізу під названим кутом зору є художні твори, умовно віднесені в різний час їх написання (період модернізму і період постмодернізму). Отож модернізм – „назва літературно-мистецьких тенденцій неміметичного ґатунку на межі ХІХ – ХХ ст., що виникли як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму” [13, c. 469]. Це „прагнення до оновлення існуючих форм і канонів, динамізм, бажання відповідати рівневі розвитку суч[асного] світу, досягненням природничих наук, філософії, психології, техніки, комунікації ХХ ст.” [12, c. 342]. Проте в найновіших визначеннях читаємо: „Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною” [3, c. 393]. Елітарність літератури виявляється негативною ознакою.

Постмодернізм – наступний після модернізму етап розвитку духовної цивілізації з ознакою кризової свідомості, яка рухається від трагізму буття (осмисленого модернізмом) до майбутнього з ознакою апокаліпсису. Як реакція на деіндивідуалізацію людини і тоталітаризму в комуністичному суспільстві постмодернізм – це „абсолютний пріоритет окр[емого], інакшого над універсальним, особистості – над системою, людини – над державою” і „стосується не стільки світогляду, скільки світовідчуття, [...] де на перший план виходять не раціональна, логічно оформлена філософ[ська]. рефлексія, а глибоко емоційна внутр[ішньо]. відчута реакція суч[асної] людини на навколишній світ” [3, c. 393].

Такі сучасні визначення цих двох явищ. Певна їх умовність очевидна. Адже діалектичне перетворення явищ, навіть перетікання одного в інше як процес, що охоплює або різні, прямо протилежні або „наближені” до себе, явища, хоча й не тотожні, присутні в цьому процесі. Критерій належності того чи іншого літературного явища (твору, тексту) до модернізму чи постмодернізму випливає зі змісту цих понять, які, проте, нерідко трактують по-різному. Очевидно, доцільніше в такому разі брати до уваги канон (хоча й він не є сталим), в якому, крім особливостей модернізму-постмодернізму, „закладений” час, отже, хронологічний аспект аналізу потрібний для з'ясування еволюції, руху художніх ідей та форм. Щодо канону, то слід мати на увазі його змінність. Ця його несталість (у значенні зміни – утворення нового канону), природно, зумовлена еволюційним рухом художніх ідей та форм.

Наразі достатньо цих вступних завваг, які при потребі можна розширити додатковими формо-змістовими аспектами аналізу конкретних текстів.

Модернізм як широке літературне явище зі своїми літературними течіями (імпресіонізм, символізм і т.д.) вніс кілька засадничих ідей, які загалом оновили словесний живопис. Можемо беззастережно ствердити, помимо критичних думок на його адресу, позитивний факт його наявности в літературному процесі кінця ХІХ – ХХ століть. Майже одностайні автори в оцінці модернізму щодо оновлення словесного живопису, принципово нової інтерпретації жінки в літературі, філософського поглиблення літератури, створення образу фаустівського типу людини, що в підсумку „збагачує естетичну палітру європейського модерну” (додамо: того ж українського, що був і європейським), та ін. [19, c. 154 і далі]. У плані вивчення модернізму, зокрема, гендерний підхід до літератури, звісно, переростає феміністичну тенденцію в літературі і, зрештою, й рамки модернізму й виходить на ширші філософські та ідеологічні узагальнення стосовно художньої літератури кінця ХІХ – ХХ ст., засвідчує загалом глибину новизни бачення суті жінки. Для підтвердження цієї тези звертаються до досвіду О. Кобилянської, коли конструктивною ідеєю культурних моделей стає „ідея модерної української нації” – адже письменниця утверджувала „ідею жіночої емансипації як умову розвитку модерної нації і модерної культури” [5, c. 14 і далі]. Щоправда, некритичне прагнення Т. Гундорової, в її інтерпретації О. Кобилянської, звільнити жінку від влади природи, а заразом і від... материнського інстинкту (меланхоліка як вираження нездійсненного) є, сказати б, „полемічним перебільшенням”. Модернізм справив також позитивні впливи на різні літературні жанри, в т.ч. й драму [21].

Проте Сергій Єфремов, природно, крізь призму власних переконань, вельми скептично відізвався про модерністичні новації в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. „Витвори українського модернизму (так у книжці. – Л.С.), – пише критик, – це здебільшого виміряне на оригінальність бажання сказати нове слово там, де воно вже давно бути перестало, одшукування Америк на порожньому місці, боротьба нібито з літературними шаблонами, але якраз шаблоновими способами, перемелювання без кінця й краю все однієї й тої самої фрази про красу, з усякими специфічними вивертами, в яких не то творчости, а часто й пристойности літературної не дошукатися. Виключний естетизм, ця модна схоластика нашого часу, на українському ґрунті особливо виразно виявив своє вбожество, не маючи в обставинах життя тих умовин, що його підпірали б, і з цього погляду доля модернистичних заходів у нас може бути цікавою ілюстрацією в історії модернизму взагалі” [7, c. 269-270].

Ця розлога і загалом неприхильна до українського модернізму цитата може бути ілюстрацією того, з якими труднощами пробивається нове явище, зокрема, в літературі, і з яким непростим осмисленням йому слід справитися. Можна зрозуміти особливу ситуацію – український модернізм перебував у процесі, тому й осмислення в усьому обсязі філософського підґрунтя модернізму, його естетичних наслідків, новизни інтерпретацій художніх проблем вимагало історичної перспективи. На відміну від сьогоднішнього стану літературознавчої думки, тоді був інший рівень проникнення в сутність явища, багато в чому суперечливого, загалом непростого, неоднозначного за своїм світоглядно-естетичним змістом. Як би не було, новизна бачення модерністів (принаймні на українському ґрунті в найхарактерніших проявах) „цілісного світу”, хоча й дуже складного, „дисгармонійного”, все ж не розщеплює його ізсередни неприйнятним моральним релятивізмом, „відносністю” морально-етичних цінностей.

„Уліс” (1922) Джойса, напевно, не вкладається в ці рамки. Загалом тут немає моральної „цілісності світу”, незалежно від того, яку естетичну мету ставив перед собоюв автор. Йдеться про оцінку цього факту з погляду оголошеної проблеми. Адже в широкому понятті модернізм охоплює різні твори. Йдеться про те, що погляд на світ Джойса, відкриваючи правду життя, яку він бачить, не знаходить іншої, крім тієї, яку бачить; погляд його „розщепив” світ, але це ніяк не означає, що творча енергія письменника, як донедавна писали, „скеровується в основному по хибному шляху” [8, c. 39]. Саме з цього погляду підрежимне літературознавство, по суті, відкинулось від західних модерністських текстів, намагаючись пояснити їх „кризою” авторів [8, c. 39], а явище модернізму трактувало передусім як „нереалістичне” і „непрогресивне” [9, c. 5] – оцінки, що сьогодні видаються анахронічними й вузько догматичними. І не такі тоді часті переклади творів модерністів зазвичай супроводжувалися „правильним” коментарем, у рамках допустимих норм.

Отож модернізм – криза чи стан душі? Може, одне і друге. Та це, очевидно, й не так важливо – адже зміна „координат” у літературі в переломний період (на зламі століть), як правило, супроводжується „ламанням” літературних норм, народженням нових. Те саме і в науці про літературу. У нашому літературознавстві „ламання” виявилося, зокрема, в гарному (і об’єктивному) вислові перекладача М. Пруста: „Марсель Пруст є тим, ким і має бути класик – прецікавим сучасним письменником”, і далі він зазначає, що для довгорічних працівників „Всесвіту”, „загартованих на перекладах сучасних модерністів, Марсель Пруст здається тепер класично прозорим” [18, c. 328]. Без сумніву, ця думка – знак нового часу, який на рецепцію художнього твору кладе свій відбиток. Звідси й нові оцінки. Марсель Пруст – модерніст (і вже не в значенні модернізм = декаданс [15, c. 235]), а таки позитивному, причому з умотивованим застереженням: епопею Пруста „не варто жорстко замикати у рамках певної художньої системи» [17, c. 346], оскільки для цього є підстави, скажімо, стиль, властивість якого є „як імпресіоністична „враженнєвість”, так і раціоналістична аналітичність, яка виводить його далеко за межі імпресіонізму” [17, c. 348-349], нарешті „Прустів образ (у сенсі першоелементу художнього мислення) за своєю структурою багатошаровий, „імпресіонізм” у цій структурі є першим шаром, сенсуалістичним за своєю природою, над яким вибудовується другий шар, інтелектуальний, який вводить „У пошуках утраченого часу” в орбіту інтелектуальної прози ХХ ст.” [17, c. 349] (тобто зовсім протилежне, на чому акцентують автори цитованого вище підручника з теорії літератури). У цьому сенсі можна говорити про естетичну гармонію в прустівському романі як мікро-образу, так і макро-образу.

Гармонійний Б. І. Антонич – християнин і поганин, оскільки його поетична „світобудова” спирається на органічне мислення, тобто єдність світу, в якому й себе він бачить невіддільним від нього, світ оприсутнюється в слові, пропушеному крізь серце, хоча, за поетом, „широкий світ від серця ширший”, що є ніби запереченням попередньої думки. Тут пошлемося на Мартіна Гайдеґґера, який стосовно Рільке пише: „Найдальший окіл сущого оприсутнюється у внутрішньому просторі серця. Цілість світу потрапляє тут вже в кожному стосунку і відношенні в однаково суттєву присутність” [4, c. 191]. Думка правильна й стосовно Б. І. Антонича. М. Гайдеґґер продовжує: „Повна присутність світу є в остаточному розумінні „світовим існуванням” (das weltische Dasein) [...]. „Світовий» означає цілість сущого” [4, c. 191]. Естетичне в Б. І. Антонича є моральним виміром цього цілісного, хоча, звичайно, складного світу. Свідомість ліричного героя (і поета) ще не розколена, мимо того, що вона з болем фіксує антилюдський „елемент” буття. У Кафки біль настільки глибокий, що розщепив свідомість, яка блукає лабіринтами „Процесу”, як і в інших його творах, незахисна, фактично розчавлена неймовірною реальністю. Кафка „мусить навчитися „об’єктивізувати біль” [...]. Розуміє, що „біль” через те не отримує заспокоєння, то „просто ласка надміру сил”. Так з „людської слабкості” постає „могутня сила” для творчості” [2, c. 10]. Однак, на думку німецького письменника, „редукція цивільної особистості є водночас творенням творчої с особистості” [2, c. 9]. Гра „Я і дійсність”, незалежно від того, що стало її приводом (в автора роману „Процес” – шлюбно-розлучний процес, який фактично набув символічного значення в характеристиці взаємин Я і „світу”), має універсальний характер в оцінці всієї „світобудови”.

На користь думки про „цілісність світу”, хоча й „дисгармонійного” свідчать і поезії Б. І. Антонича, і пронизаний трагічною свідомістю твір О. Турянського „Поза межами болю”, і художня інтерпретація „вічних” тем у драматургії В. Винниченка та Лесі Українки. Ця цілісність прочитується і в поезії та інтимній ліриці Івана Франка, позначеній новим трактуванням, зокрема, особистості в духовній аурі любові [20, c. 43-49], у його прозі [14, c. 142-147], у впливі і взаємодії з реалізмом, власне у взаємодії, що виявилось в урізноманітненні нарації, поглибленні психологізму та в усьому збагаченні словесного живопису. „Український модернізм постав унаслідок взаємодії двох традицій: новітньої, „чисто модерної”, та старшої, збагаченої, однак, новими виражальними засобами” [11, c. 86]. І якщо говорити про національну традицію, то якраз це була взаємодія реалістичної візії життя з модерністичною. Тобто модерністична візія життя тією чи іншою мірою присутня, як суттєва особливість міметичного мистецтва (все ж таки міметичного) на зламі віку. Модернізм виступає як оновлювальний чинник, достосовуючи класичну поетику до нового бачення дійсності. І не розрив з традицією, а її продовження і розвиток. Отже, слушний висновок про неперервну „тяглість літературного процесу”, коли у зрілому, „фундаментальному модернізмі відбувалася оптимізація того глибинного естетико-художнього перевороту, який відбувся наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст.” [16, c. 46]. Цей ряд авторів можна продовжити. Важливе інше – тип мислення, яке неначе одірвалося від традиційно звичного „виміру” дійсності і творить щось нове, дотепер невідоме (одна із засад мистецтва – неповторність бачення). На перший погляд, бачення ніби (і, може, й без „ніби”) адекватне до того, що є в дійсності, і водночас незвичне й своїми художніми ракурсами, і своєю філософією, за якою стоїть досвід „побачених” у філософії, соціології, естетиці, психології параметрів людини, її природи – психологічної, соціальної, фізіологічної – і ставлення до світу, а його до неї. Усі ці зв’язки і взаємовідношення в інтерпретації модернізму в світлі різних його напрямів мають неоднакові значення, причому в кожній національній літературі модернізм виявляє свою специфіку [6, c. 310-314]. Це й зрозуміло: світ і людина надзвичайно складні, і було б наївністю бачити їх спрощено або ж принаймні на догоду певних схем (наприклад, соцреалізму). Якщо ж шукати істину в різних напрямах модернізму, то, для порівняння, ближчим до істини в інтерпретації людини й світу є, скажімо, екзистенціалізм, ніж згадуваний соцреалізм. Очевидно, тут не потрібно доказів. Утім, докази завжди потрібні, щоб аргументувати „приховану” істину. Все ж таки, мимо скепсису, „меланхоліки”, шукання образу, не без впливу Ніцше, „над”-людини, український модернізм не позбавлений віри в життя (не сплутувати з „обов’язковим оптимізмом”, що мав різні джерела – ідеологічні, естетично групові тощо). Та це, зрештою, й не так важливо, коли художня візія, нарешті, самодостатня. Вона сама є сутність, самостійна, самовиражальна.

Нарешті ще один приклад – екзистенціалізм у творчості Ігоря Калинця, зокрема періоду збірок „Коронування опудала” (1969) та „Спогад про світ” (1970). Тут справді „маємо ситуацію, характерну для творчості письменників із виразним типом екзистенційного мислення [...]” [10, c. 59]. Правда, твердження автора, що в цих збірках домінує пафос заперечення, очевидно, надто категоричне, бо протест є і в попередніх збірках „Вогонь Купала” і „Відчинення вертепу”. Утім, міжнаціональний літературний досвід поет сприйняв органічно, настроївшись на екзистенційний лад мислення. Образна система поета посилилась асоціативним мисленням, а класична поетика у зв’язку з цим поповнюється складною метафорикою, в поетичне слово „входить”, помимо виразної традиції (української – фольклорної, культурно-літературної), модерністична „побудова” образу, який, проте, не затемнює думки і є відкритим для рецепції. Екзистенціалізм, по суті, захитав „традиційні” основи людського співжиття і, можливо, значною мірою підготував наступний, постмодерністський канон.

Закриту систему формує низка творів постмодерністів. Чи не найяскравіший приклад поезії Е. Андієвської, високі критичні оцінки якої начебто обминають проблему реципієнта, без якого, зрештою, не існує художня література.

Як тиша – в сяйво – тлін перемика,

Де плин – і переможців, і зброярню.

Чи долю – птах, – в який бік поверне, –

Й молодші виконавці – давній код? [1, c. 26]

(„Уповільнений старт”).

Докраю ускладнена образна система і така ж „віддалена” асоціативність руйнують форму сонета, бо стають бар’єром для середнього „статистичного” реципієнта. „Незрозумілість” вірша, очевидно, розрахована на когось іншого. Хто він?

Якщо залишити поза увагою поставлене тут питання (нехай свідомо без відповіді), то й матимемо літературу постмодернізму, як заперечення заперечення. Може, й важко говорити в зв’язку з цим про традицію як неперервну тяглість і ніяк не повторення повтореного в духовній цивілізації. Філософсько-етичний вимір гри „Я і дійсність” у постмодернізмі наводить на думку про те, що до катарсису можна йти різними шляхами, хоча акценти, зокрема в сучасній прозі (та й подекуди й у поезії), на „житейському” бруді влітають у нині „модний”, не обтяжений моральною традицією, глобальний релятивізм, що його навряд чи назвеш цивілізаційним здобутком.


________________________


  1. Андієвська Е. Хвилі. – Київ, 2002.

  2. Walser Martin. Opis formy. Studium o Kafce. – Warszawa, 1972.

  3. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. Підручник. – Київ, 2001.

  4. Гайдеґґер Мартін. Навіщо поет? //Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів, 1996.

  5. Гундорова Т.Femina melancholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської. – Київ, 2002.

  6. Gazda Grzegorz. Modernizm // Slownik europejskich kіerunkow i grup literackich XX wieku. – Warszawa, 2000. – S. 310-314.

  7. Єфремов С. Історія українського письменства. У 2-х томах. – Нью-Йорк, 1991. – Т. 2.

  8. Жантиева Д.Г. Джеймс Джойс. – Москва, 1967.

  9. Затонский Д. Франц Кафка и проблемы модернизма. – Москва, 1965.

  10. Ільницький М Ключем метафори відімкнені вуста... – Львів, 2001.

  11. Легкий М. Іван Франко і канон українського модернізму (Спроби (де)канонізації) //Франкознавчі студії. 1. – Дрогобич, 2001.

  12. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці, 2001.

  13. Літературознавчий словник-довідник. – Київ, 1997.

  14. Набитович І. Модерністичні тенденції показу образів євреїв та українсько-єврейських взаємин у романі Івана .Франка „Перехресні стежки” //Франкознавчі студії. 1. – Дрогобич, 2001,

  15. Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили. – Киев, 1985.

  16. Наливайко Д. Про співвідношення „декадансу”, „модернізму”, „авангардизму” //Слово і час, 1997, № 11-12.

  17. Наливайко Д. „Суб’єктивна епопея” Марселя Пруста //Пруст М. У пошуках утреченого часу. Т.7.

  18. Перепадя А. Від перекладача //Пруст Марсель. У пошуках утраченого часу. Віднайдений час. Київ, 2002.

  19. Поліщук Я.Міфологічний горизонт українського модернізму. – Івано-Франківськ, 2002.

  20. Сеник Л. „Зів’яле листя” І.Франка в контексті модернізму //Франкознавчі студії. 1. Дрогобич, – 2001.

  21. Хороб С. Українська модерна драма кінця ХІХ – початку ХХ століття. (Неоромантизм, символізм, експресіонізм). – Івано-Франківськ, 2002.


AEsthetical harmony as THE “entirety of the world” in PHILOSOPHICAL-ethical and comparative aspects of modernism and postmodernism


Liubomyr Senyk


National Academy of Sciences of Ukraine, I. Krypyakevych Institute of Ukrainian Studies, Kozel’nytska st., 4, 79026, Lviv


The object of the analysis is the perception of the world (as harmonious or disharmonious “entirety”) in two systems – modernism system and postmodernism one – in the light of philosophical and ethical approach to literary phenomena in the XX – the beginning of XXI century.

Key words: modernism-postmodernism, harmony–disharmony, image system, ethics and morality, artistic idea and form.


Стаття надійшла до редколегії 17.04.2003

Прийнята до друку 15.05.2003


УДК 821.161.2’06-3.09-055.2


ЖІНОЧА ПРОЗА ДОБИ МОДЕРНУ: КОНЦЕПЦІЯ НОВОГО ГЕРОЯ


Мирослава Крупка


Рівненський державний гуманітарний університет

вул. С. Бандери 12, 33000, м. Рівне


У статті досліджено історію становлення жінки як альтернативного героя. Жінка постає особою дисгармонійною, із гострим внутрішнім конфліктом між духовними потребами і зовнішніми обставинами. Естетичний пошук героїні позначений суб’єктивізмом, емоційністю, сповідальністю, психологізмом. Загалом репрезентація жінки та манера письма відрізняються від традиційного дискурсу.

Ключові слова: альтернативний герой, жіноче письмо, емансипаційні тенденції, тілесність.


Період кінця ХІХ – поч. ХХ ст. можна впевнено означити як культурний жіночий ренесанс, оскільки на мистецьку арену виходить численна плеяда письменниць: Леся Українка, О. Кобилянська, Є. Ярошинська, Грицько Григоренко, Н. Кобринська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка, К. Гриневичева, Л. Яновська та ін. Це явище символічне для модерністичного дискурсу з його відкритістю та поліфонічністю. Жінки вносять у культурний простір власну перспективу модифікації дійсності, яка не збігається з традиційною. Це, зокрема, стосується пошуку нового типу героя, який би ідеально втілив новітній дух перехідного віку. Модель „цілого чоловіка” І. Франка та принцип „чесності з собою” В. Винниченка виразно окреслили парадигму конструювання такого характеру. Письменниці, натомість, пропонують жінку які альтернативного героя, що Я. Поліщук потрактував як одну із найцікавіших метаморфоз літератури періоду fin de siecle [17, с. 154].

Творячи власну літературу, жінки вибудовують свою модель суспільства, в якому проблему ґендерної ідентифікації розв'язують нетрадиційно. Альтернативні моделі здебільшого не вкладалися у звичні концепції жіночих персонажів. У класичному письменстві це майже завжди або ідеалізований предмет любові й обожнення, або нещасна дівчина-покритка. Подібну класифікацію подає й Олена Теліга, стверджуючи, що в традиційній літературі „жіночі типи залишилися незмінні, лише трішечки підмальовані. Є це – 1) жінка-рабиня і 2) жінка-вамп. Обидва, не дивлячись нібито на свою протилежність, властиво кажучи, є тим самим типом жінки, що з’являється лише джерелом хвилевої насолоди й увигіднення життя в найпримітивнішому розумінні того слова. І рабиня, і „вамп” виключають пошану до жінки” [20, с. 32]. Героїню зображували з чоловічої перспективи і дуже часто з домішками сентименталізму та ідеалізму. Звідси ще одна постать – героїня-жертва. Дослідниця Т. Гундорова робить цілком слушний висновок, що „жінка, відображена в „чоловічій літературі”, це той образ, який бачить і символізує соціум (а він, звичайно, традиційно чоловічий)” [5, с. 90]. Отже, моделюються характери, які влаштовують чоловіків і не виходять за межі узвичаєного статусу жінки в суспільстві, звідки репрезентація героїні як „покритки”, „бурлачки”, „повії”, „наймички” і т. п. Це є типова ситуація, в якій можна знайти відгомін теорії Ж.-Ж. Руссо. Він сформував соціокультурні концепції „жіночості” та „мужності”, які стали матрицею європейської ґендерної ідентифікації. Як зазначає філософ Н. Чухим, жінка за цим кодексом має подобатись і підкорятися, бути приємною, а не кидати виклик [22, c. 34-35]. Натомість письменниці зламали поведінковий стереотип і в житті, і в літературі. Вони переносять героїню з марґінесів суспільства у центр подій, вивищуючи її і творячи „царівну”, „білу мрію”, „одержиму духом”, „блакитну троянду” і т. п. Література з жіночозахисної перетворюється в жіночостверджувальну. За влучним висловом Н. Зборовської, „відбувається процес „маскулінізації” жіночого на тлі чоловічої „фемінності” [10, с. 43].

Одночасно відбувається ще й деконструкція образу жінки в чоловіків-авторів та проблематизується саме поняття ґендерної ідентичності.

Жінки-письменниці руйнують канон панівної традиції, де „статус жіночого завжди оцінюється бінарним числом: або стосовно цього здійснюється гранична функція заперечення, або йому надаються риси недосяжної цінності” [9, с. 109] і пропонують нові координати дискурсу, де жінка презентована в парадигмі нового героя, як, зокрема, в творчості О. Кобилянської за класифікацією Т. Гундорової: жінка-товаришка, самодостатня жінка, меланхолійна жінка [6, с. 138].

Навіть більше: письменниці не просто пропонують „свого” героя, а й змінюють фокус його зображення. Специфікою жіночої літератури є зосередженість на внутрішніх почуваннях героїв. Як зауважує І. Жеребкіна, „подієвість „великої історії” замінюється жіночою внутрішньою „афективною історією” [8, с. 87], що зумовлюється і психологічно, адже жінці властива глибинна емоційність, і зовнішніми обставинами, що частіше ставили жінку в позицію швидше почуттєвого сприйняття дійсності, ніж подієвого. Авторки змушені компенсувати брак досвіду акцентуванням на внутрішніх почуваннях, тому жіночий дискурс тяжіє до емоційності, психологізму, сповідальності, суб’єктивізму, як визначила О. Кобилянська, „zurück zu Seele” („назад до душі”) [13, V; с. 521].

Жінка, виявивши себе як митець, автоматично потрапляє в ситуацію вимоги: вона змушена, зберігаючи традиційні ролі – дружини, господині, матері, задовольняти потребу в самореалізації. Часто ці обов’язки кардинально несумісні, і героїня ніби існує як дві різні особистості. Про це, зокрема, писав у листі до Марка Вовчка її паризький знайомий професор історії І. Лашнюков: „Вас зрозуміли й оцінили кращі обрані люди – безпристрасні шанувальники Вашого таланту. Я хочу передати Вам те враження, яке справила на мене Ваша особистість. Я бачу в Вас дві особи: одна – це жінка-автор у високому розумінні цього слова; друга – це просто жінка, що глибоко відчуває, страждає, зв’язана різними узами й стосунками, з яких немає виходу” [15, с. 124].

У книзі „Власний простір” В. Вулф, досліджуючи тему „Жінка і література”, доходить, на перший погляд, парадоксального висновку, що „інтелектуальна свобода залежить від матеріальних умов, і тому для того, аби бути письменницею, жінці потрібні гроші і власна кімната” [3, с. 104]. Однак у слушності такого твердження переконуєшся, аналізуючи життя українських авторок. Є. Ярошинська тяжко працює в школі: „Я оповім Вам, кілько-то я годин в школі сиджу, а потім ще мушу задачі робити і повторяти, – пише вона в листі до О. Кобилянської, – то скажете, що лиш моя желізна натура може знести се” [26, с. 415], однак це ціна, яку доводиться платити, аби займатися літературою. „Моя писательська діяльність, – пише Є. Ярошинська, – не приносила мені ніяких гонорарів, звичайно, як у русинів, треба, отже, за кавалком хліба обзиратись, щоб могти для своєї музи жити” [26, с. 369].

У випадку Ольги Кобилянської ситуація теж не краща. Багатодітна родина, велике господарство, матеріальна скрута, хвора мати, нерозуміння в сім’ї, де вона потрібна не як письменниця, а як робітниця – все це дуже болісно сприймається і відбивається на творчості. У листі до О. Маковея від 13 січня 1899 року вона намагається пояснити ситуацію: „Може, не один собі подумає, що в мене замовкає вже „глас божий”, але він противно в мені тепер виразний, я хочу і буду писати – лише трохи, трохи аби дома ліпше ішло, і трохи більше супокою. Ви гадаєте, що якби я бралася і до найгрубшої праці, то батько би сказав: дівче, шкода часу та й тебе до того. Ніколи. Підлогу шурувати і писати – се все одно. В нього се не має вартості” [13, V, с. 389].

Канадський дослідник Ю. Мулик-Луцик вважає, що суб’єктивна дійсність та об’єктивна вимога – можливість (і конечність) доводять Кобилянську до душевного роздвоєння, до самоколізії [16, с. 48], а М. Рудницький переконаний у тому, що слід вести мову про „двох Кобилянських” [18, с. 2]: одну – „для себе”, іншу – „для людей”. Спроби задовольнити вимогу соціуму ціною власного „я” неминуче ведуть до душевного конфлікту. К. Юнг писав, що „ідентифікація із соціальною роллю щедре джерело неврозів взагалі. Людина не може безкарно зректися себе самої на користь штучної особистості” [24, с. 194], тому в листах і творах письменниці з’являється мотив упокорення в зовнішніх проявах заради внутрішнього „я”. У листі до О. Маковея читаємо: „Хвилями здаєсь мені, що в мені жиє ще якесь друге „я”, ліпше, тонше; і що я мушу коритись і терпіти задля нього, немов та мати за свою дитину. Мушу його берегти і кормити, щоб не згинуло, а з ним і я” [13, V, с. 279]. Мотив так званого другого „я” трапляється в багатьох творах О. Кобилянської, Л. Яновської, Н. Романович-Ткаченко, Лесі Українки, що свідчить про актуальність такої роздвоєності та суб’єктивність письма.

Щоправда, в „Балаканці про руську жінку” О. Кобилянська намагається переконати в можливості синтезу емансипованої жінки, матері, господині в новому „національному жіночому типі” [13, ІІІ, с. 356], однак, як слушно зауважує Т. Гундорова, „цей модерний ідеал був утопічний” [6, с. 127].

Набагато продуктивнішою бачиться концепція роздвоєної особистості, яку дослідниця О. Камінчук пов’язує із символістичними тенденціями, що виявляються як „трагічне усвідомлення недосяжності бажаної гармонії духовного потенціалу особистості і життєвого середовища” і зумовлюють „наскрізний мотив страждання від духовної самотності” [12, с. 125].

Саме до таких героїнь належить Зоня із повісті О. Кобилянської „Ніоба”. Вона, як і більшість героїнь письменниці, є вишуканою естеткою, що плекає в душі невідоме „щось”. „Воно лежить ще в мені спокійно із зложеними крильцями, його хвилина ще не прийшла”, – каже Зоня [13, ІІІ, с. 94]. Якщо героїня наповнена плеканням свого внутрішнього „я” як кращої частини себе, то її наречений Олекса опирається відкриттю в жінці чогось поза тілесністю. Власне, конфлікт, за словами Т. Гундорової, побудований на неможливості Олекси сприйняти „естетизовану, моделюючу за своєю суттю, культурну інтенцію ... жінок-русинок” [6, с. 128]. Для чоловіка важливо не те, якою є жінка насправді, а те, якою він хотів би її мати. Отто Вайнінґер у дослідженні „Стать і характер” потрактовує такі стосунки як любов, що тотожна вбивству. „Любов до жінки можлива лише тоді, коли вона не бере до уваги її реальних якостей і є, таким чином, здатною змінити фактичну фізичну реальність якоюсь відмінною, цілковито уявною дійсністю. Спроба зреалізувати свій власний ідеал у жінці ... стає неминучим зруйнуванням емпіричної особистості жінки. Отож, ця спроба є жорстокою стосовно жінки; саме еготизм любові й нехтує жінкою – йому байдуже до її справжнього внутрішнього життя...” [1, с. 115]. Олексі зручно бачити Зосю „зредукованою” до красивих очей, а поза тим він демонструє повне несприйняття. „І це я повинна, й те я повинна. І такою я є, а такою не є; лиш Господь Бог знає, як тут дійти до кінця”, [13, ІІІ, с. 82], - розпачливо вигукує героїня. Прагнучи зберегти власну ідентичність „жриці краси і чистоти” і водночас виконувати обов’язки і жінки, і попаді, Зоня прагне розуміння і знаходить його не у деспотичного українця, а в ідеального чужинця. „Він не обіцяв нічого, не ломив нічого, він мав лише дійсно правдиву душу в грудях і доброту...” [13, ІІІ, с. 132], – характеризує художника Зоня. Він звільнив її від обов’язку бути неприродною і тим самим подарував любов, яка, попри нездійсненність, символізує віднайдення себе. Форма листа до матері, в якому донька розповідає про себе, дає змогу відчути найтонші порухи душі героїні, побачити суперечливий внутрішній світ і відповідно окреслити координати дискурсу модерного героя.

Аналізуючи драматургію перехідного віку, М. Вороний пристрасно зобразив складність її героя. „Нова драма малює боротьбу індивідуума самим з собою, це драма почувань, пречувань, докорів сумління, дама непокою, вагання волі, ляку і жаху; це страшний образ кривавого бойовища в душі людини” [2, с. 252]. Це твердження видається слушним і стосовно естетики нового героя у прозі, зокрема, жіночій.

Оповідання Любові Яновської „Два дні життя” розкриває трагедію художниці, змушеної робити вибір між талантом та родиною. Ганна Михайлівна, як і Зоня, опиняється в ситуації, коли вона не виправдовує сподівань чоловіка. Жінка – „вічне розчарування” (С. Бовуар). Він кохає її лише такою, як вперше пізнав. Йому люба була вона – „весела, моторна, усім задоволена, за все вдячна молодиця з нехитрою психологією вдячної дружини, якою він її брав” [25, с. 218], тобто жінка має підпорядковувати себе чоловікові і вести життя, зорієнтоване тільки на чоловіка. Сама можливість дружини мати навіть внутрішнє приватне життя прирівнюється до злочину, бо тільки „єхидні заміри та лукаві думки пестяться у душі у потайній самоті” [25, с. 218], – виносить вердикт Микола Павлович, відмовляючи жінці в праві автономності та суб’єктивності.

Любов Яновська запропонувала в творі чоловічий погляд на ситуацію. Микола Павлович почувається обманутим, оскільки дружина виявляється не тією, за яку себе видавала, і йому складно контролювати ситуацію. У творі яскраво змальовано зміну оцінок бачення чоловіком жінки – „поки вона належала цілком – і душею, й тілом – йому самому” [25, с. 218], то влаштовувала і в інших ролях – матері, господарки і т. д., а коли „... якийсь куток душі вже зачинився перед ним” [25, с. 218], то це наклало відбиток і на рецепцію інших іпостасей Ганни Михайлівни, „і йому здавалось, що в хаті бракує світу, що всі куточки господи заволоклися павутинням, що на всьому, починаючи з доні і кінчаючи найменшою дрібницею, відбивається недбалість матері, господарки, жінки” [25, с. 219]. М. Драй-Хмара назвав манеру письма авторки динамічним психологізмом, вдало підмітивши, що Л. Яновська змальовує дві верстви: селянство та інтелігенцію, „аналізуючи кожен раз усю суму їх переживань та зв’язуючи ці переживання з дійсними умовами соціяльного оточення” [7, с. 295]. В оповіданні „Два дні з життя” розкрито конфлікт світоглядів, який може бути спроектований на всю модерну епоху. Сімейна ієрархія, сформована в аспекті чоловічого домінування, оперта на багатовікові соціокультурні традиції, а, зазначає філософ Н. Козлова, „найсильніша форма влади та, яка не усвідомлюється, яка сприймається як належна, дана від Бога або природи” [14, с. 186]. У творі продемонстрована емоційна оцінка намагань жінки вийти за межі патріархального дискурсу, що сприймається як метафізична загроза чоловічому існуванню.

На думку Г. Сінько, оповідання „Два дні з життя” має автобіографічний характер [19, с. 40]. Непрості сімейні обставини в родині батьків (О. Щербачов не схвалював громадської діяльності М. Боголюбцевої і зрештою сім’я розпалася) та й власний нещасливий шлюб з Ю. Яновським, багаторічне проживання на хуторі Тарновщина в ізольованості від культурного життя й відповідного оточення знайшли своє відображення в творах про драматичну долю талановитих жінок.

„Життя моє немов розчахнулось останніми часами на дві різні, може, ворожі навіть одна одній, а проте однаково любі мені, як любі матері діти різної вдачі, частини” [25, с. 220], – зізнається Ганна Михайлівна, намагаючись підкреслити важливість у її житті і родини, і таланту. Глибоко символічним є уподібнення творів до дітей. У сучасні гінокритиці мова йде про так зване літературне материнство, коли процес творчості уподібнюється до вагітності та пологів [23, с. 518]. Багато письменників використовують означник „діти” до власних творів.

Так, Леся Українка, пишучи про погіршення здоров’я, зазначає: „Ну то як через них (драми. – М. К), то ще нічого, все таки „произведения”, – адже часто жінки через дітей здоров’я втрачають і не жалкують про те, а се ж теж „діти”, інших же я не маю” [21, ХІІ; с. 444]. Ганна Михайлівна, виправдовуючи своє бажання вдосконалювати майстерність, говорить, що недосконалі твори „приносили довгі роки муки, які зазнають тільки матері скалічених через їхній недогляд дітей” [24, с. 223].

Героїня страждає через талант, вона ладна бути тільки жінкою, матір’ю, господинею, але внутрішнє „я” тяжіє над нею і вимагає реалізації. Ганна Михайлівна намагається узгодити ці дві сфери, аби уникнути гострого конфлікту. Н. Калениченко слушно говорить про новий означник трагічності в модерній літературі: „Це вже було нове розуміння трагічності (у класиків і романтиків головні персонажі або задавлювали в собі почуття в ім’я старих і моральних норм, або ж переборювали і заперечували у своїх почуттях ці старі норми), а у новому письменстві все це поєднували” [11, с. 127-128]. Ганна Михайлівна, врахувавши всі обставини, пропонує всією родиною переїхати до Петербургу, аби узгодити сакральний світ мистецтва і профанний світ чоловіка. Однак надія, що Микола Павлович це підтримає, виявилася марною. Чоловік намагається будь-що не випустити жінку зі сфери традиційного, використовуючи аргумент, що талант сам здатен пробити собі дорогу. Він принижує хист дружини, називаючи полотна „ганчірками”, де зображено десяток корявих верб, два десятки заїдених кущів та п’ятсот тисяч очеретин” [25, с. 221]. Намагається підвести бажання самореалізації жінки під прагматичну мотивацію, йому зручніше звинуватити Ганну Михайлівну в подружній зраді, аніж зрозуміти духовні потреби. Жінка виявляється не здатною на індивідуальний бунт. Кодекс громадської моралі сильніший, і художниця зрікається власної сутності, аби не заплямити підозрою так зване „добре ім’я”, бо ще ідеологами просвітництва був сформований соціокультурний концепт жіноцтва, за яким жіноча честь полягає не лише в їхній поведінці, але і в їхній репутації, і неможливо, щоб жінок, які мають погану репутацію, вважали б гідними [22, с. 38].

Минуло півтора століття, а стереотипи залишилися незмінними.

Любов Яновська по-іншому інтерпретує конфлікт духовного та тілесного, вносячи ґендерний аспект. Чоловік не бачив болю жіночої душі, але „воля жінки, слабої на легені, стала йому законом” [25, с. 227], натомість для Ганни Михайлівни тіло – це лише “облуда, в якій конатиме її душа” [25, с. 226]. У сприйнятті чоловіка особистість дружини зводиться до тіла, оскільки саме воно є об’єктом експлуатації і джерелом насолоди, і тому фізична неміч викликає в чоловіка реальне занепокоєння.

Натомість жінка сприймає власну тілесність як приреченість на належність до сфери природного і перепони залучення до сфери культури. Вона приносить у жертву своє тіло, аби помститися чоловікові за зневажену душу. Цікаву інтерпретацію такого факту наводить О. Гомілко, посилаючись на працю С. Бордо „Нестерпна вага: фемінізм, західна культура та тіло”, у якій досліджується відмова від їжі як втілення метафізичного принципу десоматизації людини. Вона доводить, що саме жінки, через поєднання у своїй свідомості емансипаторських настроїв та традиційного духу, культивують зневагу до тіла як до об’єкта, котрий потрібно подолати, скорити, витворити за певним взірцем, щоб звільнитися від його диктату [4, с. 321].

Ганна Михайлівна планомірно знищувала власне тіло, в якому здавалася навіки похованою її душа, і лише коли вже “... видно було, пані конає, що дні її полічені...” [25, с. 226], вона погодилася поїхати до Ніцци заради доньки, аби розбудити в ній почуття прекрасного. Однак дівчина, як і чоловік, не виправдала сподівань матері і поїздка не відбулася. Дещо надуманим видається фінал твору: Микола Павлович плаче, “що загубив найдорожче йому над усе на світі життя” [25, с. 230]. Дуже сумнівним видається усвідомлення чоловіком цінності жінки поза тілом, якщо досі, крім тілесності, його мало що хвилювало.

У незакінченій повісті Лесі Українки “Екбаль-ганем” розкривається концепція жінки в мусульманському світі, де її цінність однозначно вимірюється сексуальністю. Тут навіть не існує міфу про жінку як людину, характерного для європейської культури. Жіноче тіло є предметом задоволення чоловічих сексуальних бажань і зводиться до функції речі. Тому жінка реалізується тільки через тілесність. Леся Українка проникливо розкриває душевну драму дружини арабського бея, яка втрачає з роками зовнішню красу, а, отже, і прихильність чоловіка. Єдина мета її життя – бути привабливою і бажаною для чоловіка, вона використовує різні засоби, аби надати собі “товарний вигляд: почала ... розмальовувати все обличчя, поки воно набуло бажаної подібності до гіпсової маски, з різкими рисами брів, з чорними обідами навколо очей, з кривавими рубцями замість уст” [21, VII; с. 353]. Проте жінка вбачає причину своїх страждань не в патріархальному каноні, де вона є просто річчю, а в більш привабливій суперниці-франці.

Жіноча література в культурній ситуації українського модерну була явищем надзвичайно симптоматичним. Це стосується, зокрема, концепції нового альтернативного героя. Письменниці репрезентували в цій якості жіночу сутність. На відміну від традиційної концепції героїні-жертви авторки запропонували жінку на шляху самоствердження, яка була дуже актуальна для переходової доби, привнісши тим елементи суб’єктивізму та психологізму. Емансипаційні тенденції тогочасної епохи яскраво відбилися на творчій концепції героїні, зумовивши внутрішній конфлікт як намагання поєднати вимоги бути жінкою та бути людиною. Через самопрезентацію письменниці, де містифікують ідеалізоване місце жінки в чоловічому світі, виходячи на проблему тілесності. Отже, героїня українського модерну постає особою деструктивною, що протестує проти узвичаєних традицій та одержимою пошуком власної ідентичності.


____________________________
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Похожие:

Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму icon60 лет. По дороге в будущее
Мгимо – Университет: Традиции и современность. 1944 – 2004 / Под общ ред. А. В. Торкунова. – М.: Оао «Московские учебники и Картолитография»,...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconБиблиографический указатель 2004 г
Международные отношения: Библиографический ука­затель. Вып. 4 / Научная б-ка мгимо(У) мид россии. – М., 2004. – 324 с
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconСтатья опубликована : Социальная коммуникация в современном мире. Modern Social Communication / Сборник материалов российско-американской научной школы-семинара, 14-18 июня, 2004. М.: Ооо "Принт-Медиа", 2004. 58 с. С. 9-14

Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconА. Г. Карташов [и др.] // Специалист. 2004. № С. 11-12
Адакин, Е. Е. Формирование жизненных и профессиональных ценностных ориентаций студенческой молодежи / Е. Е. Адакин, Т. Г. Исламшина,...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconБиблиографический указатель книг, поступивших в библиотеку
Информационный бюллетень счетной палаты Красноярского края, №2, 2004 г., №4, 2004 г., Ч. 1, Ч. 2, Ч. 1, Ч. Красноярск: Счетная палата...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconПолякова Анатолия Алексеевича
Материалы международной научно-практической конференции 24 ноября 2004 года: «Социально-экономические проблемы региона в современных...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconТруд иностранцев в России
Перечнем полных и сокращенных наименований федеральных органов исполнительной власти, утвержденным распоряжением Администрации Президента...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconСоціальної мімікрії київ 2004
Л 68 Лобанова А. С. Феномен соціальної мімікрії. – К.: Інститут соціології нан україни, 2004. с
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconУчебная программа курса Владивосток 2004
России. Предназначена для студентов специальностей 020200 «Политология», 061000 «Государственное и муниципальное управление», 350200...
Серія філол. 2004. Вип. 33. Ч. С. 3-12 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №33. Part P. 3-12 Естетика модернізму І постмодернізму iconВ. С. Нерсесянца Издательство норма москва, 2004
Проблемы общей теории права и государства: Учебник для вузов / Под общ ред академика ран, д ю и., проф. В. С. Нерсесянца. — М.: Норма,...
Разместите кнопку на своём сайте:
Библиотека


База данных защищена авторским правом ©lib2.znate.ru 2012
обратиться к администрации
Библиотека
Главная страница